Так заявив у своєму посланні до Верховної Ради України 22 лютого п. Президент. Спроба відстежити, які ж адміністративні реформи в тому напрямі вже робились, виявилася не простою.
То де шукати вихід?
Чому ж усе-таки силові та правоохоронні органи не змогли вирахувати методи та дійових осіб корупції? Куди поділася так звана їхня оперативна робота?
Чому, наприклад, ними не було створено і впроваджено у всіх відомих напрямах корупції «свої» фірми, які змогли б засвітити весь діапазон і шлях проходження нелегальних чи просто злодійських махінацій і всіх до цього причетних?
Причина і відповідь, напевно, дуже проста: корупція — це не просто злодійства, це акція під патронатом багатьох із тих, хто мав би із цим якраз і боротися.
Візьмімо для прикладу знищення деревообробної промисловості в Закарпатті. Якби свого часу те, що відбувалося навколо цієї галузі, було хоч більш-менш увігнано в цивілізовані рамки розрахунків, то це дало б для області колосальний прибуток, зберегло галузь і, зрештою, ті ж робочі місця.
Скільки критичних матеріалів щодо грабунку лісів як доморощеними «новітніми лісорубами», так і пригрітими імпортованими псевдоінвесторами опублікувала тільки газета «Срібна Земля». А махінації навколо мінеральних вод?
Де була влада і ці ж правоохоронні органи? Адже це відбувалося на очах у всіх, під носом, це стало чи не основною причиною катастрофічної листопадової повені 1998 року. Усі «рвали» наліво і направо — «накопичували» капітал, утративши совість і людське обличчя, обкрадаючи і майбутнє нащадків. Конкуренція «авторитетів» і кланів у реалізації виключно сировини, а не продукту чи засобів виробництва спричинила майже цілковите зупинення переважної більшості того, що іще «крутилося» і щось продукувало.
Чи було цілеспрямованим нищення виробництва, щоби потім за «накопичений» капітал його викупити за копійки, є питанням. Однак, напевно, в більшості випадків воно так і сталося. Про це, зрештою, десь і мовилося в посланні Президента, яке виглядало, як на мене, аналізом ситуації, грунтовним аналізом, а не дороговказом.
От ми нині хочемо нібито легалізувати цей уже накопичений капітал. Справа непроста і мала би стати державною політикою, бо якщо станемо легалізувати так, як накопичували, то це буде не що інше, як «експропріація експропрійованого». Або черговий перерозподіл між тими ж кланами, звісно, з певними втратами для когось із них і без користі для суспільства. Сьогодні звести лобами тих, кого називаємо олігархами, напевно, замало, бо вони тільки з однієї форми перейдуть в іншу.
Отже, якщо в цьому дійстві не буде хоч якоїсь частки патріотизму та державницького підходу, то надіятись на позитив не випадає.
З великим сумом нині пригадую, що майже на всіх попередніх виборах, особливо до верхніх ешелонів влади, завжди знаходилися мудреці, які переконували виборців, що на вершині влади мають бути вчені, економісти, юристи і, зрештою, багаті (бо вже все мають і красти не будуть). То все- таки хто ж розтягнув нашу з вами державу, як не ті ж «економісти, вчені і юристи»? Тут і вся причина — наверху влади, в першу чергу, мають бути патріоти. Приклади: в Польщі — поляк-електромонтер Валенса, в Чехії — чех-драматург Гавел. На жаль, ні «електромонтера», ні «драматурга» в нас уже не відбудеться. Час, наданий нам історією, ми втратили.
Скаржилися на долю до 1991-го, плачемо і нині. Тільки сльози дедалі солоніші. Питання тепер в одному: чи зможе суспільство порозумітися від низу і до верху, не відкладаючи надовго?
Бо от що виходить: ті, хто «накопичував», твердять, що чинили і чинять у рамках законодавства. Тих, що були цією державою обікрадені, «заспокоюють» недосконалістю законодавства.
Коло замикається.
Однак над тим усім є гарант наших прав і свобод — Президент!
Президент, з усіма інструментами влади (включаючи Конституцію та Конституційний суд), обраний волею народу, який був і попередньо при владі і на очах якого відбувалися ці всі вище зазначені процеси. Процеси, які так і просяться під визначення «буржуазна революція».
А отже, тепер, не чекаючи вже на її «пролетарське» продовження, необхідно терміново надати нашим нібито економічним реформам людського обличчя, не «піднімаючи» народ, бо наслідки можуть бути, не доведи, Господи, фатальними.
Ігор ГАВРИЛІВ,
Ужгород
