У середині вересня мені довелося проїхати рейсовим автобусом із Луганська в Бердянськ. Їхав я сонячним осіннім днем, і пейзаж за вікном автобуса був дратуюче одноманітним. З обох сторін дороги тягнулися поля, покриті однією й тією самою сільськогосподарською культурою — соняшником. Причому капелюшки цих рослин не перевищували в середньому розміру малюсінького чайного блюдця.
Рядом зі мною в автобусі сидів житель села, якому це видовище просто різало очі. І неприємну хирлявість соняшника він пояснив мені нічим іншим, як всепожираючою жадністю тих, хто ці поля засіяв насінням по весні. Річ у тім, що урожай соняшника можна найвигідніше продати за кордон (головним чином у Туреччину). А до смішного маленькі головки соняшника сусід пояснив тим, що сільські «скоробогатьки» плюють на всі закони сівозміни і сіють соняшник на одних і тих самих полях декілька років поспіль. Тоді як, виходячи з тих самих загальновідомих законів сівозміни, на одному й тому самому місці соняшник можна сіяти один раз у сім(!) років.
Підсумки такого «дбайливого господарювання» на землі були видно не тільки з вигляду збиткових рослин, але й з вигляду самої землі. Виснажена так донезмоги новими господарями, вона, виключно чорна в цьому регіоні, стала вже змінювати свій колір місцями на бурий. На моє запитання про те, як можна так по-варварському ставитися до власної землі, сусід пояснив мені, що в тому-то й річ, що земля ця зовсім не належить соняшниковим баришникам, а взята ними в оренду (в середньому за 150 грн. у рік за один пай) у їхніх односельчан.
У середньому на одне село припадає по одному такому «фермеру», але є села, де їх і зовсім немає. Їхнє населення складається виключно з людей, які віддають свої земельні паї за мізерну плату на розтерзання таким ось новим господарям. Іншого виходу в безробітних у своїй переважній більшості селян просто немає.
Причому, коли той або інший безробітний орендодавець збереться з силами й захоче сам господарювати на своїй землі, це йому ніяк не вдається через кілька причин. Перша — це та, що «скоробогатьки» згодні повернути пай його власнику тільки в тому випадку, якщо той буде добиратися через інші орендовані паї на своє поле виключно на вертольоті. А друга причина полягає в тому, що вся сільрада вже давно перебуває в кишенях у цих сільських нуворишів, і всі суперечки між ними й іншими представниками громад вирішуються на користь «грошових мішків».
Є й третя причина, яка полягає в тому, що таких прозрілих щодо власної землі селян у нашому постгеноцидному суспільстві поки що одиниці, і сільським олігархам зовсім легко поставити їх на місце.
І тут мимовільно подумалося: а за яких таких селян без втоми печуться у Верховній Раді комуністи й соціалісти? Судячи з того, що наші ліві при цьому вживають словосполучення «вітчизняний сільгоспвиробник», то піклуються вони саме про цих нових господарів, які, по суті, безсовісно грабують своїх односельчан. Більше того, саме прокомуністична більшість нашого парламенту й протягла свого часу сільгоспреформу в Україні, плоди якої ми й пожинаємо сьогодні.
Але це ще не все, що так «радувало око» в моїй поїздці. Починаючи з Донецька й до самого Бердянська (а це понад 200 км) по обидва боки від шосе спостерігалася одна й та сама картина. Раз у раз зустрічалися випалені ділянки придорожніх лісосмуг протяжністю від 100 до 500 метрів. Усього ж таких вигорілих ділянок на моєму шляху зустрілося близько сотні.
Виходячи тільки вже з цього, можна припустити, що це аж ніяк не наслідки недбалого поводження з вогнем автотуристів. Тим більше, що при тій густині населення (мається на увазі чисельність придорожніх кафе), що в Донбасі й Приазов'ї, я практично не бачив авто, що зупинилося серед чистого поля для відпочинку.
Не зводяться кінці з кінцями й у версії підпалу придорожньої трави пастухами, оскільки в безпосередній близькості від шосе худобу в цій частині України не випасають. Та й пастухи ніколи не підпалювали до цього траву під деревами. Обидві ці версії ставляться під сумнів і тим, що від Луганська до Донецька (понад 150 км) цих попелищ не було на той час взагалі.
Тому залишається тільки одна версія — підпал лісосмуг мобільними (швидше за все) молодіжними угрупованнями задля самоствердження й вироблення адреналіну на грунті власної невловимості.
Враховуючи масштаби випалених територій, важко собі уявити, що це справа рук одного такого угруповання. Швидше за все, це свого роду «молодіжний рух», ідеологія якого схожа ідеології «дніпропетровських молотобійців». Можна припустити, що епіцентр цього руху знаходиться в Маріуполі — місті, приблизно рівновіддаленому як від Донецька, так і від Бердянська.
І ще. Щоб випалити таку кількість дерев, і на такому просторі потрібні зусилля численних паліїв протягом далеко не одного дня й однієї ночі. Погодьтеся, що в цій ситуації на рахунок оперативності дій донецьких і запорізьких охоронців порядку виникають дуже великі сумніви. І, схоже, що кінець цим злочинам поклав тільки початок сезону осінніх дощів.
