Хотілося б із цього приводу сказати наступне. Сьогодні навряд чи хтось заперечуватиме проти того, що Майдан відкрив шлюзи свободі слова. А свобода слова, як відомо, є реакцією суспільства на діяльність можновладців. У демократичних країнах існують різні канали зворотного зв’язку, за якими сигнали надходять до влади. Це і ЗМІ, й інститути громадянського суспільства (там, де вони існують), це й контакти депутатів із виборцями, це й різноманітні колективні акції: страйки, демонстрації, пікети — і, нарешті, це прес-конференції та брифінги представників вищої влади.
У зв’язку з цим дозволимо собі навести спогади біографів Ф. Рузвельта про те, як він розумів свободу слова. Президент вважав, що визначити вірний курс — це ще півсправи. Треба переконати націю дотримуватися цього курсу. Рузвельт високо цінував роль преси й був неперевершеним генієм спілкування з нею. Його прес-конференції нагадували сеанси одночасної гри великого гросмейстера проти сотні супротивників. Небувале явище: американські журналісти, переважно цілковиті циніки та закінчені нігілісти, часто переривали президента захопленими оплесками та нестримним сміхом. Такою була їхня реакція на влучний, іскристий гумор, іронію та веселі жарти над самою собою людини, надія і віра якої надихали націю. Він часто виступав зі зверненнями до нації. І ні на секунду в десятків мільйонів радіослухачів не викликало сумнівів те, що все буде саме так, як говорить президент. Спокійна впевненість, що лине від знайомого голосу, створювала той дух, який був необхідний у боротьбі з національними негараздами. Виникає питання: а хто може уявити собі в цій ролі президента Кучму, Президента Ющенка або нинішнього головного претендента у президенти пана Януковича?
Втім, повернімося до наших проблем. Відомо, що свобода слова є напрочуд ефективним знаряддям впливу суспільства на владу. Нагадаємо, що на Заході свого часу саме свобода слова поклала край авторитарним амбіціям і Черчилля, і де Голля, відправивши їх у відставку, ініціювала Вотергейт, припинила війну у В’єтнамі, відправила у відставку Віллі Брандта (канцлер має бути поза підозрами), вивела на чисту воду амурні пригоди Клінтона й ініціювала початок виведення військ з Іраку. В Україні сьогодні існує безліч невирішених проблем, та влада свідомо їх ігнорує. Водночас, оскільки телебачення неподільно домінує в інформаційному просторі країни, телеканали могли б стати провідниками свободи слова, доводячи до влади правдиву й часто безсторонню інформацію про настрої, що панують у суспільстві. Проте керівники провідних каналів пішли іншим шляхом. Вони швидко оцінили ту обставину, що постійно зростаючий інтерес телеглядачів до політичних перипетій відкриває знадливі перспективи перетворення публічного обговорення політичних інтриг на високорейтингові ток-шоу, що приваблює рекламодавців, а отже, здатне забезпечувати прибутки. І хоча ток-шоу є доволі популярним жанром телепродукції, але він не має жодного стосунку до свободи слова.
Між іншим, «ток» у перекладі з англійської означає «говорити». І є російське слово «ток», яке означає місце, на якому «токують» глухарі під час шлюбного періоду. Відомо, що в момент токування вони нічого й нікого не чують, чим і користуються мисливці. Збіг, звісно, випадковий, проте вельми красномовний.
Отже, телеканали намагаються створити ілюзію того, що у країні нібито існує свобода слова. І при цьому замовчують найгостріші проблеми, що вже багато років хвилюють українське суспільство. Достатньо навести приклади, запозичені з останніх публікацій газети «День». У публікації «Дев’ять років у пошуках правди» від 18 вересня 2009 року йдеться про глибоку виразку, завдану репутації України багаторічним злочинним саботажем процесу розслідування вбивства Георгія Гонгадзе. Адже Президент Ющенко заявляв, що розслідування цього злочину є сенсом його президентства. За дев’ять років влада не спромоглася розшифрувати диктофонні записи, що проливають світло на цей злочин, тоді як фрагменти цих записів уже давно стали надбанням гласності.
У публікації «Дамба» від 16 вересня 2009 року йдеться про те, що, всупереч мораторію на продаж землі, високопоставлені чиновники приватизують державні землі заповідних і курортних зон, привласнюють ділянки пересічних пайовиків, забудовуючи їх палацами, обладнаними басейнами, соляріями, тенісними кортами тощо. Й усе це за явного сприяння влади. У публікації «Про поголовну героїзацію» йдеться про те, що Президент Ющенко, продовжуючи традиції Кучми, монополізував право нагороджувати і присуджувати почесні звання від імені народу України. Таким чином Президент сподівається здобути репутацію народного добродійника. Процес цей проходить келійно без участі широкої громадськості, й усі ми дізнаємося імена нагороджених зовсім випадково. Хіба громадськість погодилася б із нагородженням екс-прокурора Потебенька, котрий свідомо розвалив слідство у справі Гонгадзе, або з нагородженням Черновецького, що давно став загальним посміховиськом? Хіба громадськість погодилася б із привласненням звань народних артистів України російському поп-ідолу-хулігану Кіркорову, спритному культуртрегеру Поплавському, напористому й невтомному «блазню» Верці Сердючці, яка вульгаризує українську естраду? І як себе відчують у цій компанії істинні народні артисти України?
Ось би телеканалам дбати про свободу слова, провести з цих та інших подібних проблем незалежні розслідування. І тут резонансних викриттів стало б не на один Вотергейт.
