Хто ще, крім українців, святкує свої поразки? Я такої нації не знаю. «Кілька тисяч жителів Волинської та Рівненської областей зібралися на місці цієї вікопомної битви» — віщає по радіо волинський журналіст в день Берестецької битви. Про нашу поразку під Берестечком всі українці знають. Та мало хто з українців знає, що на другий після Берестечка рік був Батіг, де вщент було розгромлено польське військо, а втікаючі останки його були знищені українськими селянами. Ось як пише про це в своєму літописі Самовидець: «З котрого то войска мало хто увойшол, бо хочай хто был конми добрими увойшол албо лісами, то по старому, покуля татаре оных нагнали, то люди посполитіе оных громили не иміючи над ними литості (жалю) (в дужках — переклад давньоукраїнських слів. — Авт.) за їх тиранства й здирства». Там, на Батозі, до ніг Богданового коня кинуто голову гетьмана Калиновського, верховного головнокомандувача збройних сил Польщі. Чому там не збираються тисячі українців? Чому не збираються тисячі українців на Жовтих Водах, в Корсуні, в Пилявцях, в Збаражі та Зборові? Чому українці не вивчають перебіг тих переможних битв, не знають імен героїв, що виграли ті бої? Як радісно на Жовтих Водах пережити відгук того щасливого піднесення, що охопило українців після звістки про перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем! Піввіку клекотіла перед цим Україна. Майже кожні два-три роки — повстання. І всі закінчуються поразками. І після кожної невдачі — тисячі закатованих, покалічених, обездолених. Після кожного повстання — ріка української крові, гнітючий біль поразки та нові утиски від поневолювачів.
Десять літ перед Хмельниччиною — тиша в Україні. Нахвалялись поляки, що зламали українців. І раптом — вибух. Під Жовтими Водами і Корсунем розбито польське військо, обох гетьманів, Потоцького і Калиновського, взято в полон. При звістці про поразку поляків піднялася на боротьбу вся Україна. Самовидець пише: «И так народ посполитій на Україні, полишавши о знесенню войск коронних и гетманов, зараз почали ся купити в полки не толко тіе, которіе козаками бивали, але хто и нігди (ніколи) козацтва не знал... Зараз от боку оного козацтва по розных городах розишовшися, полковников, сотников собі понапостановлявши и гдеколвек (де-небудь) знайшлася шляхта, слуги замковії, жиди і уряди міскіе — усе забияли, не щадячи ані жон і дітей їх, маєтности рабовали (грабували), костели палили, обваліовали, ксіонзов забияли, дворі зась (також) и замки шляхецкіе и двори жидовскіе пустошили, не зоставляючи жадного цілого... Где по городах по замках шляхту доставало, гдеколвек позачинялися были, тоест: в Ніжині, Чернігові, Стародубі, Гомлю. Все тое подостававши, вистинали, бо першей, устрашившися, шляхта жидов повидавала з маєтностями, а напотом и самих подоставали и вистинали». Довго народ український терпів наругу своїх гнобителів. Довго назбирувався, копичився народний гнів. Нещадний і безжальний був його вибух. (Сучасні гнобителі українців не читають літописів. Жирують, не оглядаючись. Не чують, як клекотить під ними. Ох, не чують...). Не поразки нам треба відмічати, а наші перемоги.
Що було б, якби ми після Другої світової війни святкували свої невдачі: розгром під Мінськом, де втратили тільки полоненими 328 тисяч, 3332 танки, 1809 гармат. Смоленську битву з 663 тисячами полону, втратою 3000 танків і 3000 гармат; оточення під Києвом з 665 тисячами полонених; програні битви під Вязьмою, Харковом, Керчю, Ржевом? Ми б виростали непевними в своїх силах, зі свідомістю битих.
Але ми святкували розгром німців під Москвою, перемоги на Курській дузі й під Яссами, переможну битву під Сталінградом. Цифру 330 тисяч оточених там німців ми знали з першого класу. І ми виростали зі свідомістю переможців. Ми служили в Радянській Армії і співали: «Несокрушимая и легендарная В боях познавшая радость побед...». Ми гордилися переможним подвигом наших батьків і дідів. Ми готові були його повторити. Старше покоління було нам прикладом.
А зараз в Україні відмічаються як не Крути, так Базар. Тільки й знаємо, що нюняємо та свічки ставимо. Кого виховають такі святкування? Покірних, смиренних рабів, нездатних захистити ні себе, ні Україну. Хіба для цього проливали кров наші патріоти? Пам’ятати й шанувати наших героїв, що загинули за Україну в нерівній боротьбі, треба. Та не слід робити з наших поразок національних торжеств. А керівникам держави з минулих невдач треба робити вірні висновки. У нас же як при Грушевському не було боєздатної армії, так і зараз нема. Случись новий Муравйов, і у нас знову будуть нові Крути.
Тільки святкуючи наші перемоги можна стати переможною нацією.
