Багатьом ще пам’ятні радянські п’ятирічки й плани розвитку народного господарства. Ними колись жила вся країна. І останній рік завжди був особливим, бо ще існувала можливість якщо не виконати намічені показники, то хоч наблизитися до них. Цю мету знали в трудових колективах, і зусилля не минали безслідно, вдавалося більше виготовити продукції, завершити будівництво якихось об’єктів.
І ось історія несподівано повторюється, бо теж закінчується п’ятирічка, теж підбиватимуться певні підсумки, адже в 2009 році виповнюється 5 років помаранчевої революції, й у Віктора Ющенка збігає термін перебування на посаді президента. Тому цей рік варто назвати вирішальним, бо є ще можливість зосередитися, виконати щось із взятих на Майдані зобов’язань. Але чи пощастить? Роботи ж непочатий край — чотири роки швидко збігли. І чим же вони позначились? Планами, намірами, обіцянками, розмовами, суперечками. Тобто було обрано найлегший варіант, з найменшим старанням, бо забули про працю, відтіснили її. А яке панувало піднесення, які виявилися сила та міць духу, згуртованість і взаємоповага. Тоді люди захищали своє волевиявлення, довели, що вони цінують свою гідність. І отримали перемогу. Проте минали дні, роки, а ніяких помітних змін не відбулося. Звідси й стрімке зниження підтримки населенням керівництва країни. Так, є речі, які не слід відкладати, більше того, треба поспішати робити людям добро, з перших днів перебування при владі: інакше відповідь не забариться, і на підтримку марно сподіватися.
Може виникнути запитання, чи реалістичними були гасла Майдану, чи можна їх взагалі втілити в життя. Візьмемо одне з них, в якому говориться про те, щоб багаті поділилися з бідними. Яким чином? Для цього існують податки, які громадяни платять державі, а вона вже використовує їх на суспільні потреби. При цьому враховується, що багаті мають можливість платити в більших розмірах, особливо за предмети розкоші — яхти, дорогі авто, палаци. І багаті люди виконують цей обов’язок, але не у нас. В нашій країні не платять, бо Верховна Рада ще не прийняла такого закону. Хоч це не заважає народним депутатам час від часу згадувати про такий податок, буцімто й вони за нього. Але на цьому все й закінчується. Отже, ми ніби живемо в казковому просторі, де наші обранці відчувають себе нікому не підконтрольними, а у своїх діях керуються власним зиском, груповими чи корпоративними інтересами. Випробування владою витримали далеко не всі.
Можна назвати з десяток осіб, що стояли на трибуні Майдану, і з них лише двоє показали, що вміють працювати. Можливо, хтось до Петра Порошенка та Віктора Пинзеника приєднає ще когось. А можливо, і всім відмовить у працездатності. Недавно ми прагнули відійти від застою, та недовго витримали, бо на перешкоді стали наша захланність, втрата відчуття господаря на своїй землі, прагнення вирвати для себе якомога більше. Отже, рівень свідомості працівника на підприємстві чи державного службовця, їхній особистий внесок в загальну справу — ось запорука економічного розвитку. Це ж є і основа власного добробуту, а не ошуканство або шахрайство. Негативний результат нашого післямайданного періоду — це теж результат. Перш за все, це підѓрунтя для роздумів і для вжиття необхідних заходів.
Слід відзначити, що Президент Віктор Ющенко в одному зі своїх виступів наголосив, що 2009 рік має стати у нас роком великих звершень. Зокрема, треба мати продуктивний парламент, який прийняв би закони про корупцію, зміг би провести судову реформу й реформу в армії, внести зміни в принципи приватизації та зміни до Конституції. А ще назріла необхідність у вдосконаленні комунального господарства, податкової системи.
Масштаби — величезні, завдання — всеохоплюючі для всіх громадян. Чи можна з ними впоратися? Важко відповісти, адже, коли порівнювати з минулими чотирма роками, що тоді вдалося зробити, то все це видається фантастикою. Коли ж дивитися в майбутнє, то стає зрозумілим, що все намічене є нагальним і конче необхідним для країни. То чи станеться диво, чи стане нинішній рік справді вирішальним?
