Обговорення на сторінках «Дня» питання про те, бути чи не бути святу Помаранчевої революції (див. №159), фактично є частиною більш широкої теми — про мистецтво державного «виробництва» народних свят.
Напередодні 7 листопада 2004 року тогочасний прем’єр-міністр Віктор Янукович заявив, що «річниця Великої Жовтневої соціалістичної революції — це державне свято України!» (?! — Г.А. ). І що ж? Його заява так і залишилась поза увагою політологів, соціологів, психологів, а українське суспільство так і не дізналось, об’єднає його чи роз’єднає «червона» дата з радянського календаря. З приводу ж можливого святкування на державному рівні дати, пов’язаної з новітньою українською історією, в експертних колах зчинилась ціла буря. Мовляв, це свято роз’єднає суспільство. Дійсно, якщо заздалегідь його «закодувати», то воно впливатиме на суспільну свідомість саме таким чином.
Ще одне запитання: на яких засадах об’єднуватись? Якщо об’єднувати навколишній світ, дивлячись на нього у криве дзеркало, то можна об’єднатись тільки у королівство кривих дзеркал. Послідовно крокуючи шляхом такого «об’єднання», необхідно буде перейменувати національну валюту, оскільки на Сході країни її називають «рубль». Зробити це набагато легше, ніж пояснити населенню, що цінність гривні не тільки у тому, що це — грошова одиниця, платіжний засіб, а й у тому, що гривня має давнє історичне походження як одна з ознак української державності.
Так само й українські дати самі собою, без просвітницької роботи, без мистецтва створення святкової аури не стануть народними. Далеко не випадково В. Янукович збирався реанімувати «державне свято» Жовтневої революції, знаючи, що його електорат сприйме це на ура. Для того, щоб зробити 7 листопада масовим святом, радянська пропаганда приклала чимало зусиль. «Виробництво» державою народних свят у Країні Рад було поставлене на ідеологічний конвеєр. І навіть Новий рік, на який шановні експерти посилаються як на справжнє народне свято, насправді був, як модно зараз говорити, проектом комуністичної партії, який вона запропонувала народу як альтернативу святу Різдва Христового. Над цим проектом армія радянських піарщиків попрацювала настільки майстерно і тонко, що і нині новорічна альтернатива місцями «народніша» за різдвяне свято. Погодьтеся, у новорічну ніч ніхто не згадує про КПРС, зате дивляться «Карнавальну ніч» або «Іронію долі...».
А що зроблено у нас, щоб українські державні свята такі, як День Соборності та День Незалежності, стали народними? Майже нічого. Славнозвісна акція руху «Живий ланцюг» 21 січня 1990 року на честь злуки ЗУНР та УНР стала чи не єдиною дієвою демонстрацією єдності українського народу. Правлячій еліті, бачте, завжди було не до таких «дрібниць», як «виробництво» українських за змістом і духом свят. Механічно дублюючи майже всі «червоні» дати з радянського календаря, влада протягом 14 років з наполегливістю, вартою іншого застосування, культивувала радянські свята, перелицьовуючи їх в «українські», як наприклад, «день червоної армії» у «день захисника Вітчизни». У той же час людей, ніби привчали до думки, що День Незалежності України не таке видатне свято, як, умовно кажучи, «день пива». Неозброєним оком помітно, що кошторис святкування Дня Незалежності на місцевому рівні урізаний Злою Мачухою, і тому головне свято країни виглядає Попелюшкою на балу чужоземних свят. Ніхто ж не вимагає розгулу на широку ногу. Адже цьому святу більше пасують творчі конкурси, вернісажі, виставки дитячого малюнку, художньої вишивки, історичні вистави просто неба, театральні фестивалі, спортивні змагання тощо. Подібні заходи проводяться, але не на честь Дня Незалежності, а в дні інших свят. Одна місцева газета піднесла читачам нове трактування Дня Незалежності України як своєрідного додатку до Дня Перемоги. У передовій статті розповідається про причетність до незалежності України тільки ветеранів ВОВ, а багатовікова боротьба українського народу за свою незалежність ніде навіть не згадується, ніби вона й не має ніякого відношення до 24 серпня 1991 року. Таким чином українське свято намагаються перелицювати на радянський лад.
Помаранчева революція перейняла естафету «Живого ланцюга» 1990 року. Місія Майдану полягає у великій національній об’єднувальній ідеї. На Майдан люди виходили під гаслами єдності всієї України, яку розколювали сили зла як ззовні, так і зсередини. Свої гасла учасники Помаранчевої революції підтвердили ділом, коли братались з людьми, котрі приїхали зі Сходу України під біло-синіми прапорами. Це означало, що Помаранчева революція не тільки для «помаранчевих». Насамперед, це українська революція за єдність народу, за свободу і демократію. Як і будь-яка історична подія в житті народу вона належить усьому народу, а «помаранчевий» і «біло-синій» - це кольори різних поглядів, позицій і партій. Демократія завжди різнобарвна, тільки тоталітаризм має один, єдино правильний колір. З часом персоніфікація Помаранчевої революції втратить свою актуальність, а її ідеї єдності та свободи залишаться. Тому ця українська подія має право на внесення в календар історії.
Сьогоднішня політична криза ніяким чином не кидає тінь на народну Помаранчеву революцію. І хоча події, що відбуваються, далекі від святкових, можливо, в країні нарешті відбудеться справжня опозиція, так необхідна молодій українській демократії замість збанкрутілої комуністичної та розкольницької «регіональної».
