Десь із осені минулого року, під розмови про «наш європейський вибір», «західну орієнтацію», з прикрістю відчуваємо оживання в Україні (слідом за Росією) старих симптомів підозрілості й «нелюбові» до Заходу, зокрема до США. Перше відчуття цього навідало нас у кінці вересня, після відомого письмового звернення американського і канадського послів та керівників представництв Світового банку і ЄБРР у Києві, у якому вони висловили занепокоєння непослідовністю реформ, передусім у бюджетній сфері, відступом від ухваленої урядової програми дій. Потім були, як пам’ятаємо, й інші неприємні моменти, у т.ч. й пов’язані з функціонуванням в Україні київського бюро радіо «Свобода», транслюванням програм «Німецької хвилі» та Бі-Бі-Сі...
Українські державні мужі вже кілька разів висловлювалися проти спроб «повчати нас» (усі розуміли, що адресовані ці слова не «білокамінній»), «втручатися у наші справи». Ось і Вадим Долганов, недавно, принаймні під час львівської зустрічі президентів центральноєвропейських країн, такий палкий «європеїст», тепер на УТ-1 заявляє, що «Європа нам не указ!» і кидає різні шпильки у бік Заходу. З’являються публікації деяких авторів з осудом «світового гегемонізму США», у тихій надії на відродження «світової сили Росії». (Професор- політолог І. Валько порадив у «Дні» №36 таким «патріотам» вгамуватися і «не дзявкати, як цуценя з підворіття». Охоче приєднуюсь до цих слів київського доктора філософії.)
Ну й маємо! «The Times» пише, що нині більше, ніж будь-коли раніше, «проглядається залежність Кучми від волі Москви», і що «на відміну від європейців, Вашингтон досить серйозно ставиться до незалежності 50-мільйонної буферної (! — Д.К. ) держави», але у нього є «багато причин для занепокоєння». Після звинувачення НАТО у переховуванні Мельниченка керівництво Альянсу у своїй заяві з жалем констатує, що у свідомості деяких українських політиків усе ще живуть стереотипи «холодної війни». У недавньому листі Дж. Буша- молодшого українському Президенту американський лідер пише, що «Україна посідає важливе місце в американській зовнішній політиці й повинна грати важливу роль у побудові стабільної та процвітаючої Європи», і що його турбує нинішня напружена політична атмосфера в Україні, тому висловлює надію на «мирне і цивілізоване вирішення політичної кризи».
До речі, у Варшаві, столиці нашого стратегічного європейського партнера, теж уважно стежать за розвитком ситуації в Україні. Напружено стежать за нею і мої краяни галичани. «Західняки» зацікавлені у продовженні і посиленні нормальних стосунків зі своїми польськими сусідами, тисячі наших людей уже не один рік заробляють там на прожиття, добираються через Польщу далі у Європу... Майже у кожній другій-третій родині галичан ще з передвоєнних часів є близькі чи далекі родичі на американському континенті, і у них більше симпатій до Сполучених Штатів та Канади, ніж, скажімо, до Італії, Франції...
Київські політики, що визначають зарубіжні орієнтації держави, повинні б із цим рахуватися. Нас насторожує деяке похолодання відносин на західному напрямку. Можна, звичайно, «цілком зануритися у свій, братній і рідний світ — у СНД», як каже один наш журналіст, чи у «православно-слов’янський північний трикутник», але... Ви вже такі знечулені і не відчуваєте, як віє холодом від цієї «Гіпербореї»? Вам треба статистичних викладок, порівнянь, хроніки злочинності й конфліктів? Не шукаймо там «світу добра», теплий вітер в Україну віє-таки із Заходу!
Вашингтон розробляє нову стратегічну протиракетну систему, глобалізує свої впливи... Ну, і що з того? Чим це загрожує Україні? Ми ж не збираємося конфронтувати з американцями, замикатися у своєму ізольованому світі, правда ж?
