Прикро, але завдяки діям Центрвиборчкому Україну тепер знають. Знають, що український народ за тринадцять років Незалежності уже вдруге — найрішучішим чином, устами десятків мільйонів людей — заявляє про себе як про націю високої громадянської культури та незнищенної волелюбності. Бажання жити в умовах демократії сильніше за кричущі фальсифікації, до яких структури виконавчої влади вдалися під час виборів президента країни.
У складних умовах нав’язаної суспільству боротьби ми стаємо свідками історичних переломів у свідомості людей, котрі якраз і визначають параметри демократизму, подолання страху, оволодіння засобами захисту своїх конституційних прав і свобод.
Ми переконалися, що не все ще знищено в одній із найрельєфніших частин політичного ландшафту. Маю на увазі журналістику, передусім телевізійну. Було помітно, як кабінетна, студійна її частина боролась за своє добре ім’я, силкуючись не зрадити громадянській позиції та журналістській етиці, до чого постійно підштовхувала їх адміністративна вертикаль. Утвердився в системі вітчизняних засобів інформації абсолютно оригінальний «5-й канал». По-новому зазвучала «Ера». Можна пишатися й тими, хто врешті наважився висловити вголос те, що їх сковувало, душило на офіційному каналі.
Ми й справді багато чого відкрили для себе в ці непрості дні протистояння. Особливо впадає в очі, як по-новому засвітились численні зірки політичного та культурного небосхилу. Проте досить послухати таких відомих діячів, як комуніст Георгій Крючков, профбос Стоян або Тарас Чорновіл (що так виразно відступив від ідеалів свого славного батька), щоб зрозуміти, які внутрішні духовні зриви відбуваються в умах окремих людей. Зовсім не по-Божому виглядає одна з церков. Складається враження, що вона сплутала святий хрест із «хрестиком» у виборчому бюлетені й на цей сумнівний олтар поклала свій авторитет. Ми врешті переконались, що Національний (!) банк може бути без голови, бо той зайнятий виборами шефа. Що президент сусідньої держави може делікатно відмовитись від цукерочки на офіційній трибуні, явно розраховуючи на шмат державного суверенітету.
Усе, що відбувається в суспільстві, трансформується в поведінці команд обох претендентів на президентське крісло, а то й стає визначальним, бо ж зіткнення між ними має доленосне значення для країни.
Команда Януковича явно не знайшла адекватних, виразних і яскравих форм демонстрації підтримки свого лідера. Їм вистачило фантазії лише на «мавпування» чужих методів. Це була помилка. Принципово вона проявлялась у тому, що, на відміну від «помаранчевих», які прибували до Києва без особливого шуму, але весело й оптимістично, «біло-голубі» були насправді всуціль «чорними» і в’їжджали до столиці чи то автобусами в супроводі міліцейських патрулів, чи потягами, але однаково ховали чомусь обличчя від журналістів, вигадували спочатку якісь дивні причини свого вояжу, а згодом уже формулювали їх чіткіше: навести порядок у Києві й підтримати Януковича. Наскільки це вдалось, оцінив уже пан Тігіпко, подавши заяву про вiдставку. А прості спостереження показували, що Донбас поклав таку відповідальну місію не на «найкращих» представників.
Заради інтересу я пройшов у колонах обох сторін. Це варто було зробити, щоб зрозуміти настрої людей, по добрій чи недобрій волі втягнутих у вир політичних змагань. І ті, й інші переважно приїжджі. Але з одного боку — відчуття господаря, вражаючий ентузіазм, а з другого — некоректна, а то й хмільна агресивність, що дуже швидко переросла в помітну розгубленість: люди перестали розуміти, чого вони приїхали, й навіть почали брататися з «противниками». Хоч куди б вони проходили, там уже були «помаранчеві». Про епіцентр дійства — Майдан Незалежності з Хрещатиком — не було й мови. Десятки, сотні тисяч радісних очей, квіти, пісні, жарти й постійний потік інформації, закликів, порад, орієнтацій про події в країні та столиці. Європейська площа, вулиці поряд з Адміністрацією Президента, Верховною Радою, Кабміном, метро, автобуси, таксі — все підпорядковане загальній ідеї солідарності навколо волелюбних, демократичних гасел, навколо свого лідера та його команди. Для всіх вони реальні, вони ось тут, разом, їх можна «пощупати» й послухати. Вони говорять зрозумілою мовою. Всюди панує максимальна відкритість. Ватажки протилежного табору — десь у своїх броньованих штабах. Їхні стратегії незрозумілі. Один із таких центрів — кінотеатр «Зоряний». Подвійна кована огорожа. Жорстка пропускна система. Приїжджі топчуться на вулиці. Не знають, що робити. Навпроти, в дворі Печерської райдержадміністрації, хто стоячи, хто сидячи прямо на асфальті під стіною, споживає отриманий з вантажівки обід. А в колоні між історичним Арсеналом та Будинком офіцерів чую нервову суперечку на тему «Что делать?»: «Уезжать надо. Чужие мы в этом городе, понимаешь!»
Думаю, це не зовсім так. «Помаранчеві» приймали «донецьких» дружелюбно, гостинно, охоче вступали з ними в дискусії. Дискомфорт гостей був пов’язаний не стільки з політичним протистоянням, скільки з внутрішніми проблемами прихильників Януковича. Це відбилось і на єдиній появі «самого» на привокзальному мітингу. Перед присутніми, в атмосфері «а lа Вітренко» Віктор Федорович додав до легендарного визначення «козлів» казку про «шкодлівого кота Леопольда», чим поповнив скарбницю перлів. На сьогодні його слухачі здебільшого виїхали додому. Згорнуто палатки «За Януковича», що простояли порожніми в парку перед Кабінетом Міністрів. У Верховній Раді під час позачергових засідань залишалось всього три сиротливі прапорці «біло-голубої» команди.
А основну акцію перенесено в регіони активної підтримки прем’єра.
Невже «Регіони України» створювались для того, щоб позбавити Україну регіонів? Не вийде: НАША УКРАЇНА, український народ — неподільні, єдині та згуртовані як ніколи!
