Війна випробовує нас на людяність. Хоча зовні виглядає так, нібито в час війни царина людських стосунків звужується. Агресор свідомо провокує вбивства, поширює брехню, руйнує олюднений світ. Сторона, що захищається, мусить призвичаїтися до того, що інший є ворогом, і на постріл має бути постріл у відповідь. Безвідповідальність стає-таки злочинною, множить страждання людей. Отже, з’являється розподіл на своїх та чужих. Страх і радість за «наших» обернені за значенням із ставленням до тих «інших», адже за них не страшно, їх невдачі, їхні смерті навіть, зміцнюють наші надії на перемогу.
Ми звикаємо до смертей і з боку тих, за кого переживаємо. Двоє перших загиблих на вулиці Грушевського в Києві у січні 2014 — це шок, але потім були десятки біля Марїїнського, до сотні на Майдані. Больовий поріг змінюється. Так, на весні десь 16 бійців загинули під Волновахою — знову відчуття розпачу, але потім було 49 військових з літака в Луганському аеропорту, далі малазійський «Боїнг» залишив під Торезом майже 300 смертей. Ми чули про багатьох загиблих під Іловайськом, але, чесно кажучи, вже не відчувається так пекуче потреба, дізнатися точно, скільки саме... Просто багато, і це погано. Далі рахунок може піти на тисячі.
Ми не стаємо байдужими, ні, але ми звикаємо жити попри це. Навіть, здається, згадка про власну смерть, яка раніше чи пізніше настане, сприймається якось блідо. Проте є ближні, кого ми любимо, є наша земля, є мрії. Їх ми не хочемо втрачати. Є також військове братство, коли за порятунок товариша ризикують своїм життям. Тож є місце для людських почуттів. І в час війни людяності не стає менше. Змінюються потреби у ній та ситуації її виявлення.
Кілька слів про те, що означає людяність, і як війна її стосується, з погляду філософського. Людяність не є певною чеснотою, як сміливість, чесність тощо, але вона виявляється у цих чеснотах, як їхня саме моральна якість, як спрямування на добро для інших людей. Безстрашний злочинець зухвалий. Ми не назвемо його хоробрим. Відверте зло цинічне, а не чесне. Людяність виявляє те, як ми існуємо серед людей. Ми свідомі самих себе завдяки буттю у людському світі. Без цієї «людської» іншості ми не були б певними свого власного існування, не мали б виміру об’єктивного світу, не були б взагалі певними чогось. Лише спільно з іншими ми маємо світ. Вбити брата — це стати вигнанцем, неприкаяним, Каїном у світі. Отже, людяність є здатністю спільно обживати світ, не руйнуючи його.
Із чого тоді виникає війна, як не з бажання загарбати світ для себе? Звісно, не лише для себе самого, а й для своїх посіпак, для свого племені. Адже й загарбник почувається людиною, ще й неабиякою, через його визнання іншими, тими, хто з його кола, та й тими, хто змушений боятися і коритися. В убозтві його душі він не знаходить собі спокою, йому бракує місця, нових доказів його вивищення над іншими. Він не може бути щасливим серед лише друзів, йому потрібні вороги, щоб їх перемагати. Звісно, що ворогів називають нелюдами. Це немов дає право їх нищити.
Війна є боротьбою за життєвий світ. Це світ, в якому ти почуваєшся людиною. Агресор живе, руйнуючи світи інших, розширюючи пустку його самозвеличення. Для тих, хто обороняється, війна — це захист права бути людиною. Адже життєвий світ людини — це не абстрактний вимір існування. Це те в свідомості, що сповнює її буття сенсу. Це відчуття дому, родини, буття на власній землі, знання свого роду. Нація, не як суто етнічне, але як політичне поняття, і власна держава, як життєвий простір — це виміри буття серед інших народів та держав.
Те, що агресор, здавалося б, безцільно, руйнує помешкання, міста і селища, насправді має значення. Він нищить те, що становить простір людського існування, довкола чого формується життєвий світ людей. У такий спосіб спустошення загарбуються землі. Люди без рідної домівки, позбавлені своєї спільноти та держави, не мають опертя. Тим багатьом переселенцям, хто був змушений покинути своє село чи місто, потрібно знову відчути грунт під власними ногами, збагнути те, що є громада співвітчизників, держава, яку потрібно спільно захищати. Лише так відтворюється спільний світ і зберігається людяність. Не кожен має в собі самих осердя, таке бажання вижити, щоб віднайти місце, де знову він вкоріниться в людському світі. Так, потрібна допомога, гостинність. Ті люди, що вчора були лише сусідами, тепер господарі, які дають притулок, і з їхньої людяності відроджується спільний світ.
Нам доводиться переконуватися у тому, що війна — це колонізація життєвого світу, коли нас не вважають за людей, що мають право на власний дім, землю, мову, вибір. Тому так багато брехні спрямовано агресором на викорінення нашої любові до свого краю, на позбавлення нас відчуття власної спільноти. Супротивник переможе не тоді, коли вб’є певну кількість людей, а тоді, коли зруйнує наш життєвий світ, тим здолавши можливість спільного громадського опору. У цьому вищий сенс боротьби не лише за себе, але за свою землю, народ, державу. Лише разом можливо зберегти простір людського життя для кожного, свою людяність. Саме цінності братства, гідності, любові до своєї землі і поваги до власної держави дають можливість відчувати себе людьми і мати надію на майбутнє.
Загарбник є слабким, коли відчуває, що прийшов на не свою землю. Гірше, коли йому втовкли в свідомість, що він рятує світ, що його життєвий простір має утвердитися як світова правда. Його зупинить та земля, яка горітиме під ним, де він збагне себе чужим. Важче з тим, хто вдома, але не має громадянства у своїй свідомості. Його життєвий світ не вписується в простір держави, до якої він належить лише формально. Він може воювати за те, щоб його обійстя стало частиною іншої держави. А може бути й просто збайдужілим, поки випадково чи навмисно в його окрему «хату з краю» не влучить бомба. Тоді він зрозуміє, що світ є ширшим, ніж його село чи місто, та доведеться визначатися, де бути й з ким.
У кожного є вибір — боротися чи підкоритися. Ця боротьба не лише в плоті, але в свідомості, за те, що має значення для нашого буття у світі. Світ спільний, і перемога може бути одна для всіх. Захист своїх ближніх, своєї землі і держави, якою б недосконалою вона не була, це збереження цілого світу, в якому, і яким, живуть ті, кого ми любимо і знаємо. Це й наша гідність бути серед інших народів світу. Це більше, ніж особисте існування. Так стає зрозумілим гасло «свобода або смерть», яке моторошно було читати взимку на Майдані. Воно означає, що бути людиною — це мати право на власний світ, жити за своїм вибором і не погодитися на рабство.
Життєвий світ — це не будинки чи планети, це простір поміж нами, що твориться й утримується нашим ставленням до інших людей, нашою гідністю бути серед людей. Боротьба за свободу, протистояння світоглядів не завершиться, поки існує розрізнення добра і зла.
Поки нам не байдужі ті, хто з нами й проти нас, ми виявляємо людяність у світі. Війна лише загострює цю відповідальність, підвищує вимоги до кожного з нас.
