Війна та ЗМІ. Під час війни в Іраку це словосполучення стало одним із найпоширеніших. І не тільки тому, що інформаційна складова цієї війни була чи не рівнозначна реальним воєнним діям. У сучасних умовах будь-який воєнний конфлікт — це й новий погляд на проблему свободи слова, і жертви серед журналістів. У цьому випадку йдеться про США, що подавали свободу слова як один із «хітів» своєї зовнішньої політики. Для нас ця тема стала дуже болючою після загибелі у вівторок у Багдаді телеоператора Reuters українця Тараса Процюка. Як заявив керівник прес-служби МЗС України Маркіян Лубківський, глава делегації України на переговорах Організації з безпеки та співробітництва в Європі у Відні Володимир Огризко у своєму виступі на засіданні постійної ради ОБСЄ у четвер звернувся до американської делегації з вимогою «провести розслідування обставин цього трагічного інциденту».
Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі дві думки: ЗМІ та війна.
Спочатку вклонимося рядовим військовим кореспондентам, що загинули при виконанні свого службового і людського обов’язку. Скажемо спасибі їм та їхнім колегам за ті крихти знань про війну, які вони важко добувають і якими щедро діляться з усіма нами. Їх присутність серед насильства, сама по собі, є гарантією того, що війна не переросте в невиправдане знищення людей.
Минуло трохи більше двадцяти днів, як розпочалася війна в Іраку. Ці дні для тих, хто звик робити висновки з подій, що відбуваються, були вельми повчальні. Цивілізований світ розколовся на два, як багатьом тоді здавалося, протиборчих табори: агресорів і миротворців. Відповідно, і засоби масової інформації різних країн, спостерігаючи одні й ті ж явища, освітлювали їх із взаємно протилежних позицій. Хоча в середовищі «миротворців», як і в середовищі «агресорів», однодумності не спостерігалося, позиції ЗМІ обох сторін висловлювали прихильність до офіційного погляду своєї сторони. Така вже доля ЗМІ у великій політиці.
Чим більше політики, тим жорсткіша цензура і менше свобод.
Якщо в регіональних питаннях журналістам ще дозволяється сумніватися й оспорювати офіційну позицію, то в питаннях глобальної політики це явно не допускається. Чому?! Та тому, що почуття патріотизму не чуже навіть журналістській братії. А якщо виявиться не так, то у воєнний час працюють інші суди. Тому «незалежність засобів масової інформації» була, є і в таких випадках завжди залишатиметься лише декларацією.
За останні десять років свого життя мені довелося спостерігати події в гарячих точках Кавказу і Близького Сходу, уважно стежити й аналізувати критичні ситуації на Балканах і в Афганістані. Скрізь ЗМІ сильної сторони поводилися більш стримано. Вони намагалися не зводити в ранг волаючих злочинів природні втрати конфліктуючих сторін. Ці видання і канали ефірного мовлення рідко прогнозували ситуації. Вони проголошували мету й аналізували результати.
Досвід примусив мене вмить насторожитися, коли ЗМІ «миротворців» в очікуванні початку воєнних дій оголосили, що Америка «розпочинає війну проти народу», вішаючи на «агресора» ярлик воєнного злочинця. Такі аргументи з’являються в тих випадках, коли більше нічого пред’явити — від безсилля.
Будь-який початок конфлікту, якщо в нього вплутується сторона, що відповідально ставиться до своїх дій, — вельми серйозний крок. Про затримку з початком бойових дій ЗМІ «миротворців» повідомляли як про нерішучість антиіракської коаліції. А насправді, в той час велися інтенсивні переговори з наближеними Хусейна. Ці переговори мали шанс бути успішними, і силова акція могла не відбутися. Не знати цього керівники антивоєнних ЗМІ не могли. У такій ситуації обвинувачення в нерішучості може бути розцінене тільки як підбурювання до агресії. От так «миротворці»!
Недоторканність суверенітету вільного народу і недоторканність режиму, що насилує свій народ, — різні поняття і ставлення до них, з боку цивілізованого світу, має бути різним.
Керівники адміністрації Хусейна добре розуміли, що протистояти могутній армії, націленій на Багдад, вони не зможуть. Однак звичка жертвувати життям громадян заради свого благополуччя дозволила довести справу до збройного конфлікту.
У перші дні війни ЗМІ змагалися в приклеюванні ярликів «агресора» і смакували «вияви народного ентузіазму». Кожна затримка в просуванні військ антисаддамівської коаліції оцінювалася ледве чи не як перемога народного ополчення. Кожна випадкова жертва серед мирного населення підносилася як «доказ того, що Америка веде війну з народом». Тим часом, факт прикриття іракських бойових частин авангардом із жінок і дітей згадувався побіжно, як «неприємний інцидент». Де та мільйонна армія «живих бомб», яку рекламували ЗМІ «миротворців»? Її немає! Чому? Та тому, що не було вільного народу, готового до самопожертвування заради своїх ідеалів. Насправді ж, ця війна поклала кінець владі, тероризуванню народу Іраку. Жоден засіб масової інформації не насмілився так оцінити хід подій.
Чому ж журналісти демократичних країн, де свобода слова декларується як основна цінність, так брехливо освітлювали події цієї війни? Спробуємо розібратися!
Чим вища політика, тим вища ширма, за якою приховуються її істинні мета і методи.
Тоталітарний хусейнівський режим створювався і підтримувався тоталітарним радянським режимом. Росія як правонаступник СРСР, створюючи у своїй країні демократичне суспільство, не змогла вплинути на зміну режиму в Іраку. В результаті Ірак вибув із числа дружніх держав і приєднався до близької за духом і вірою ісламської терористичної співдружності. Нафтодолари Іраку стали опорою світового тероризму. Незалежно від того, залишилася в Іраку зброя масового знищення чи ні, ця країна явно належала до так званої «осі зла», проти якої цивілізований світ, після подій 11 вересня, оголосив війну.
Франція, Німеччина, Росія і Китай добре розуміли: їхня роль в перемозі, порівняно з роллю США, буде мізерною, а, отже, контроль над іракською нафтою все одно залишиться за Штатами. Таким чином, вплутавшись у війну, ці країни фактично накликають на себе дії у відповідь світового тероризму, несуть матеріальні збитки, а прибутки, пропорційні цим втратам, не отримують. Кому потрібна така комерція?!
Крім того, у Росії було що втрачати у разі падіння режиму Хусейна: багатомільярдний борг. Звідси запекла опозиція в питанні насильного повалення диктаторського режиму Іраку.
Я схильний думати, що «миротворці» добре розуміли невідворотність загибелі режиму Хусейна. Повністю усвідомлювали величезну перевагу американської військової машини над силами Іраку. Вони розуміли, що і в Америці розуміють достатність своєї потужності. Але тоді як вийти з тупикового становища з гідністю? Просто. Створити тупик для американської дипломатії: бойкотувати санкцію Ради Безпеки ООН.
У цьому випадку Англія й Америка стають офіційними агресорами та порушниками міжнародного законодавства. Знайомо? Як не з’їм, то понадкушую.
