Написану кілька років тому свою статтю, присвячену українській мемуаристиці, я назвала, використавши образну характеристику Ю. Шереха-Шевельова, «Історія, оркестрована на людські голоси». Сьогодні мова ще про один із таких наново почутих голосів нашої недавньої історії.
У сьогоднішньому книжковому, хай і не дуже рясному, але не бідному, загалом, на оригінальні й змістовні видавничі проекти, з особливим інтересом виокремлюю видання, які повертають нам напівзабуті імена, постаті, події, актуалізують їх, живлять нас новою інформацією, яка нерідко, на диво, перегукується із сучасністю, допомагає збагнути коріння й перспективи того, що відбувається на наших очах. Іншими словами, збагачують і зміцнюють нашу історичну пам’ять, адже, як із гіркотою зазначав Є. Маланюк, «історична пам’ять була завжди нашим найслабшим місцем». Це нове знання з присмаком відкриття — нові факти й ракурси, нові відтінки й вигини думки, що далеко не завжди підтверджують відоме й усталене або вносять у нього суттєві корективи й дають змогу по-новому побачити, здавалося б, очевидне.
Серед таких відкриттів — ім’я й діяльність Володимира Леонтовича (1866 — 1933 рр.). Письменник і громадсько-політичний діяч, меценат, один із видавців і редакторів першої всеукраїнської щоденної газети «Громадська думка» (1905 р.), міністр земельних справ в уряді П. Скоропадського, він змушений був після поразки української революції податися в еміграцію, де й помер.
Переді мною видання творів В. Леонтовича в чотирьох томах, здійснюване завдяки невтомним дослідницьким зусиллям Олени Леонтович, онуки та гідної представниці цього славного роду, також фінансовій допомозі інших нащадків автора. Уже видано три томи (художні твори, спогади), готується том листів і літературно-критичних статей. До речі, ім’я В. Леонтовича «засвітилося» останнім часом ще в одному знаковому виданні — у чотиритомнику листів до Михайла Коцюбинського. Тут уміщено 42 його листи до письменника, із яких вимальовується надзвичайно привабливий образ інтелігентної, високоморальної людини з виробленими естетичними смаками, доброго генія письменника, який допомагав йому долати матеріальні труднощі, уможливлював лікування за кордоном, виступаючи незмінним активним посередником між М. Коцюбинським і своїм дядьком В. Симиренком, чоловіком його рідної тітоньки Софії Іванівни з дому Альбрандів. Зрештою, як голова Товариства підмоги українській літературі, науці й штуці був ініціатором призначення М. Коцюбинському довічної стипендії, що дало письменникові змогу хоч останніми роками життя облишити виснажливу працю й зосередитися на творчості.
Найцінніше з щойно виданої спадщини В. Леонтовича — це, як на мене, його спогади (Зібрання творів. — К.: Сфера, 2005. — Т.З.).
Передусім це — автопортрет самого В. Леонтовича. Формування людини й громадянина виразно національної орієнтації, схильного до відстоювання самостійної позиції (у своїй «Автобіографії» згадує, що ще в гімназії мав четвірку з поведінки «за упорную склонность к резонерству»). Участь у «громадській національній роботі» — життєве покликання, сформоване під визначальним впливом найближчої йому людини — його дядька В.Ф. Симиренка й у постійній співпраці з ним. Неприйняття особи В. Леонтовича в українських лівих колах через те, що «ніколи не годився із соціалістичними поглядами, а гарантію свободи бачив не стільки в республіканському устрої держави, скільки в забезпеченні державою непорушності прав одиниці», тому й Центральна Рада «викинула зі своїх членів, дарма, що я обраний був до неї правно — од ТУПа».
За часи гетьманату очолював міністерство хліборобства, яке, правда, проіснувало не більше місяця. «За цей час, — згадує В. Леонтович, — я склав підписаний гетьманом та виголошений, але ніколи не здеталізований і не переведений у життя план проведення кабінетом міністрів аграрної реформи, яку визнав потрібною, щоб урятувати рідний край од дальшого зруйнування — зовні од большевиків, дома — од заколотів та розрухи».
Далі — емігрантська одіссея.
У спогадах В. Леонтовича змальовано переконливий, історично й психологічно достовірний портрет подружжя Симиренків, яких вважав своїми духовними батьками, на тлі багаторічної самовідданої діяльності В. Симиренка як підприємця, мецената, патріота. Докладно розкриває основні спонуки й механізми цієї діяльності, показує таке важливе, особливо в українських умовах, поєднання господарського хисту, запопадливості й підприємливості з високою свідомістю громадянського обов’язку. «Розуміння діла, організаторський хист та принциповість», нахил до винахідництва (В. Симиренко особисто сконструював кілька цукроварних машин), невсипуща працьовитість цього нерозлучного подружнього тандема. Глибоке патріотичне чуття визначало «зміст кожного його вчинку, кожного його кроку». Промовиста деталь: автор згадує реакцію В. Симиренка на доповідну записку Київської старої громади з приводу утисків українського письменства: «Враз посеред читання сльози здавили голос Василеві Федоровичу, й ледве чутний, але тяжкий та глибокий стогін примусив на хвилю перервати читання. В людині остільки стриманій, остільки на вигляд спокійній цей вибух почуттів вражав особливо». Значний відсоток своїх прибутків регулярно й неодмінно віддавав на українську справу, при чому, підкреслює В. Леонтович, даючи гроші, «не в’язав громадянства своїми бажаннями чи вказівками», довіряючи, зокрема, старогромадівцям, що вони реалізують гроші найкращим чином, по совісті. Загалом вабить моральна домінанта мемуарно-аналітичних нарисів В. Леонтовича, особливо важлива в наш час, коли постійно констатуємо дефіцит морального начала. У характеристиці В. Симиренка підкреслює «знеохоту до будь- яких хвали, слави та розголосу», «особливу моральну красу спокійної переконаності в собі, відданої обов’язкам людини з великим критичним розумом і щирими добрістю та веселістю».
Значний інтерес становлять практично невідомі в нас спогади про М. Коцюбинського (опубліковано в паризькому часопису «Тризуб», 1928, ч.32), написані з винятковою любов’ю й розумінням. Це погляд людини однієї «групи крові» з предметом своїх спогадів, яка перебуває на одній з ним душевній хвилі. В. Леонтовича вабить у М. Коцюбинському загострена й всеосяжна жадоба краси, м’якість і толерантність, відраза, за визначенням В. Леонтовича, до партійного фанатизму.
«Він казав, що належить до партії соціал-демократів, але, власне, був із його не тільки не правовірний, а навіть і зовсім не справжній соціал-демократ. Художність його натури, розуміння людей не давали йому цілком довіряти абстрактним ідеям, та й захоплювався він у найбільшій мірі не питаннями про матеріальні інтереси людей, а питаннями про людську волю, про красу й такі інші блага». В такому ж річищі трактує В. Леонтович і ставлення М. Коцюбинського до релігії: «Сам він, мабуть, не був віруючим. Ми ніколи не говорили з ним про це, але серед інтелігенції тих часів це було звичайним, а в тій партії, до якої він зголошувався, атеїзм був ще войовничий, пропагаторський. Та в Михайла Михайловича цієї войовничості не було й сліду. Навпаки, релігійні вірування та релігійні відправи, якщо в них малося щось гарне, могли викликати в нього зачарування, а його критицизм затаювався в глибині його світогляду тільки для власного вжитку, щоб не сполохати краси».
Спогади ці — ще одне незаперечне свідчення тієї колосальної, життєво важливої моральної й матеріальної допомоги письменникові В. Леонтовича, через постійне посередництво (до якого, до речі, активно приєднувалася й дружина Леонтовича Юлія) В. Симиренка, готового щохвилини підставити письменникові плече в усіх житейських злигоднях, яких у його житті не бракувало.
За всім, про що пише В. Леонтович, над чим розмірковує, що згадує й аналізує, відчувається особа тонка, чутлива, морально вироблена, ідеаліст і, водночас, людина максимально ділова. Усі ці якості життєво важливі для нього — він шукає й знаходить їх у тих, із ким зводила його доля. Про це йдеться у стислих, але дуже інформативних «спогадах про мої зустрічі з українськими діячами старшого покоління» (В. Антонович, Номис, Теодосій Вороний, О. Кониський, В. Науменко, К. Михальчук, М. Лисенко, М. Комаров та ін.).
Надзвичайно цінні в плані історичного (сказати б, історико-психологічного) фактажу невеличкі мемуарно-публіцистичні нариси кінця 30-х років — погляд очевидця драматичних подій часів української революції. І не просто погляд збоку, фіксація фактів, а й спроба аналізу їх по гарячих слідах, спроби дошукатися причин поразок, мотивів тих чи інших учинків.
«Перша большевицька навала на Київ» — аналіз більшовицьких гасел, причин їхньої спокусливості для загалу, рівня розуміння їх у народі. Промовисті спостереження, знакові деталі, курйозні епізоди подані яскраво, із чуттям гумору (мимоволі напрошується порівняння з аналогічними пасажами в «Щоденниках» Сергія Єфремова). От хоча б таке: «Розповідали, що за кілька днів по захопленню Києва большевиками по київських трамваях їздили якісь дід та баба, що прибули із села навмисне, щоб обдивитися на свої придбання. Від часу до часу, побачивши якісь особливо великі чи гарні будинки, баба питалася: «Невже ж і це наше?» І дід кожного разу відповідав із певністю: «Наше, все наше, немає нічого не нашого». Не зазіхав він тільки на церкви... Так перетворялися в народній уяві большевицькі обітниці. Не диво, що вони спокушали».
З болем констатує відсутність «однодушності» (одвічне наше прокляття!) та енергії для опору Муравйову, викриває облудність «большевицьких» гарантій» самостійності України» (так називається один із нарисів). «Три тижні в гетьманському уряді України» — характеристика гетьмана П. Скоропадського, його готовність до земельної реформи, «національне обличчя нашого уряду», його склад тощо.
«Усім своїм єством я відчував, — пише В. Леонтович, — що не зможу стерпіти становища большевицького раба й мушу втікати світ за очі, хоч би й на тяжку біду, аби не залишитися під їхньою кормигою. Я був уже застарий, щоб братися за рушницю та воювати, а не міг і манити себе, як манили себе тоді люди соціалістичних напрямків, думкою, щоб я міг із ними мирити, а вони мене стерпіти. Для мене всі большевицькі ідеї й усе їхнє поводження були згори непереносні й ворожі».
«Спомин утікача» В. Леонтовича — драматична епопея втечі від більшовицького режиму, із виразними деталями й цікавими рефлексіями. Констатує політичну незрілість дореволюційного українського суспільства: «громадянство було сліпе, не розрізняло напрямів політичних чи соціяльних. Перейняте єдино пануючим настроєм ворожнечі проти монархії...» Переконаний, що поширення в суспільстві соціалістичних ідей ще до перевороту суттєво знизило опірність більшовизмові: «У тому катаклізмові, який виготовляє анормальність большевицького ладу, згинуть, на жаль, не самі їхні мрії, а зупиниться досягнення багатьох справді корисних реформ. Через зневір’я та економічний занепад можемо посунутися назад, може, на сотні років, і добре ще, коли не загинемо зовсім, як сталося при відповідних умовах з Афінами, Галлією, Римом та ін. Прохаю вибачення в читачів за цей відступ від фактичного викладу. Хай те, що я сказав, буде зразком тих почувань і думок, які прищеплює большевизм суспільству».
У «Споминах утікача» — драматичні будні співіснування з новою владою під щоденною загрозою репресій чи просто кулі в лоб. Болісні спостереження над деморалізацією суспільства, «що починалася ще до революції, дедалі зростає» (відсутність поваги до власності, аморальність).
Вражає інформативною новизною опублікований 1933 р. у часопису «Тризуб» невеличкий нарис «Українці в Криму за часів генерала Врангеля», що розкриває практично невідому сторінку нашої історії. Виявляється, і в Криму на той час були зародки українського життя, спроби заявити про свою національну ідентичність. Перед нами — персоналії, характеристика несміливих паростків українства. Лавірування між урядом Врангеля й українством, якісь (звісно, ефемерні) сподівання, створення в цьому уряді окремого міністерства у справах України. Колоритний епізод — приїзд до Ялти й Севастополя делегації від УНР. «Трохи не весь город кинувся на побережжя побачити приїжджих та дізнатися щось певне. Незвиклого вигляду захисна, зовсім новенька форма українська, бравурний вигляд делегатів справляли на ялтинців враження бадьорості, що відгукувалося в душах надією на поміч та на визволення від большевиків, загроза од яких завжди відчувалася всіма й гризла кожного. Можу з певністю посвідчити, що поява української делегації підняла тоді в Ялті тонус життя, підбадьорила настрій мешканців, що вигляд тих українських самостійників, яких стало тепер звичайним у російських колах проклинати й ненавидіти, викликав тоді у натовпі ялтинського надбережжя веселі та привітні усмішки, і то не лише в українців, а й у росіян».
Свої роздуми над спогадами В. Леонтовича розглядаю як своєрідну презентацію книги. Хочеться, щоб про неї знали: вона цікава й корисна як для істориків і політологів, так і для аматорів нашої історії.
