У Вроцлав я їхав із нетерпінням. Чому? Передусім тому, що для мене це місто пов’язане з Уласом Самчуком — моїм улюбленим українським письменником-прозаїком. Письменником, якому бракувало літературної вправності, якому навіть можна закинути графоманство. Але для якого характерна була масштабність мислення, уміння реагувати на ті виклики, перед якими постало українство в ХХ столітті. Як на мене, Самчук мав би стати великим українським філософом. Але він ним не став. Бо пригнобленому народу не до філософії. Філософія — це привілей сильних, вільних і самодостатніх націй.
Самчук став письменником. Фактично сталося це у Вроцлаві. Точніше — німецькому Бреслау. Без Бреслау (це моє глибоке переконання) не було б Самчука. Сюди він утік із польської армії, нелегально перетнувши польсько-німецький кордон. У Бреслау, не маючи жодних статків, майбутньому письменнику довелося важко працювати. Виконував він різну чорну роботу. Зате тут досконало вивчив німецьку мову, мав змогу знайомитися в оригіналі з німецькою літературою (не тільки художньою, а й філософською). Зрештою, саме тут його «друга мати» Германівна фон Лінгельсгайм, жінка, яка опікувалася ним і намагалася познайомити його з досягненнями європейської культури, намовила Самчука писати роман «Волинь», котрий, власне, і зробив його знаменитим.
«Волинь» — це якраз поєднання глибинної традиції і «чужих» культурних впливів, той випадок, коли і чужому научаються, і свого не цураються. До речі, таке поєднання — нечасте явище в нашій культурі. Хоча саме ті, хто поєднував одне й друге, ставали великими українцями. Це й Шевченко, і Франко, й Леся Українка...
Звісно, про Самчука в нинішньому Вроцлаві нічого не знають. Старий пан професор, який читав нам лекцію про Вроцлав-Бреслау, і словом не згадав цього українського автора. Навіть тоді, коли його запитали про україністику у Вроцлаві. Не став і я його питати про «українського Гомера» ХХ століття. Бо, схоже, пан професор не чув про нього.
Взагалі Вроцлав справив на мене не найкраще враження. Це місто з перерваною традицією. Місто, де утвердилася чужа для нього культура. Чимось воно нагадало дерево, вирване з корінням і пересаджене на чужий грунт.
У Вроцлаві часто в око впадає дивне (неорганічне!) поєднання старої німецької архітектури з примітивною архітектурою соціалістичної доби. Ось стоїть добротний кам’яний будинок з високими стелями, зовнішніми прикрасами, а біля нього стінка в стінку тулиться соціалістичний новобуд типу наших хрущовок. Подібна неорганічність (так мені видалося, хоча, можливо, я помиляюсь) притаманна жителям Вроцлава. Все-таки середовище накладає відбиток на характер людини.
До кінця Другої світової війни Бреслау-Вроцлав був німецьким містом. Там проживало близько мільйона жителів. Правда, зараз польські історики намагаються утвердити думку, що в період Середньовіччя цей терен було заселено слов’янами. Бо зовсім недалеко, на території Федеративної Республіки Німеччини, маємо землі, де жили й живуть лужичани — етнос, який належить до західнослов’янських, а низка німецьких міст того регіону мають слов’янські відповідники — наприклад, Дрезден — Дрезно, Ляйпціг — Ліпськ, Бауцен — Будишин тощо.
Нижній Шльонськ, столицею якого вважається Вроцлав, за часів короля Казимира Великого, котрий правив у середині XIV ст., входив до складу Польської держави. Проте король віддав цю територію Чеському королівству, спрямувавши свої сили для експансії на схід. Саме йому вдалося підкорити землі Галичини. Правда, у ХХ ст. події далекого XIV ст. ніби вдарили бумерангом і все повернули на круги своя.
Державний кордон між Нижнім Шльонськом і Польщею, що виник у середині XIV ст., проіснував незмінно близько 600 років. Для Європи це рекорд. Спочатку, як зазначалося, Нижній Шльонськ входив до Чеського королівства, пізніше — до німецьких державних утворень. Звісно, ці землі зазнали серйозної германізації. Хоча в прикордонних з Польщею районах проживало мішане польсько-німецьке населення.
Одного дня мене й моїх колег завезли в гміну Радлув, до складу якої входить кілька невеличких сіл, що якраз розташувалися на колишньому польсько-німецькому кордоні. Про цю гміну зараз у Польщі говорять дуже багато. Коли ми приїхали туди, то застали групу телевізійників. Річ у тім, що в гміні Радлув вперше в Польщі вирішили на табличках при в’їзді до сіл поряд з польськими назвами дати колишні назви німецькі. Той самий Радлув звучить уже і як Радлау. Такий крок викликав неоднозначну реакцію в країні. На що й треба було сподіватися.
У гміні Радлув проживає чимало людей, які мають німецьке коріння. Після Другої світової, коли села гміни відійшли до Польщі, влада вирішила не переселяти місцеве населення. Адже воно було мішаним — німецько-польським. Та й навіщо було чіпати селян із глибинки — хай працюють.
Цим Радлув відрізнявся від інших сіл (я вже не кажу про міста) Нижнього Шльонська, звідки німецьке населення масово переселяли до Німеччини.
До речі, проблема депортації німецького населення в післявоєнний період із території нинішньої Польщі донині залишається болючою. Про неї часто говорять у Німеччині. Адже мільйони німців мають корені на т. з. «жємях одзисканих» (повернутих землях). Відповідно, ця проблема викликає дражливу реакцію у Польщі.
Але повернімося до Радлува. Тут, як і на інших «жємях одзисканих», в післявоєнний період було заборонено вживання німецької мови й здійснювалася жорстка полонізація. За використання німецької суворо карали. Нам показали один цікавий документ, датований 1947 р. Там йшлося про те, що одну жінку з цієї місцевості за те, що вона розмовляла німецькою мовою в стодолі, вирішено було оштрафувати на 1000 злотих (досить значна на той час сума) й покарати триденним ув’язненням.
Звісно, зараз населення гміни і на роботі, і в побуті спілкується польською мовою. Однак добра половина жителів мають... німецькі паспорти. Раніше такий паспорт давав можливість безперешкодно виїжджати в Німеччину та інші країни Європейського Союзу й легально там працювати. І сьогодні чимало вихідців із гміни Радлув-Радлау працюють у Німеччині.
Декларація того, що в гміні є велика німецька меншина, дає їй певні дивіденди. У школах гміни, де здійснюється навчання польською мовою, поряд з іноземною англійською вивчається додатково німецька. Причому навчання німецької мови проплачується із державного бюджету. Тому випускники школи в Радлові мають певні переваги — вони знають дві іноземні мови.
Можна звисока подивитися на такий «національний прагматизм». Мовляв, ось бачите: торгують люди своєю німецькістю. Але знаєте, я був би не проти, якби українці діаспори займалися подібною «торгівлею». Однак така «торгівля» можлива лише тоді, коли за спиною стоїть сильна держава, із якою рахуються в світі. А що говорити про країну, яка не може навіть ефективно захистити своїх громадян (не кажучи про діаспору)?..
Звісно, важливим чинником національної ідентифікації є мова, культура, традиції. Але якщо за цим усім немає відповідних умов життя, то гріш ціна культурним цінностям. Нашим політикам, які роблять свою кар’єру на націонал-патріотичній ідеології (чи демагогії?), варто було б зрозуміти цю просту істину. Зрештою, люди об’єднуються в спільноти (зокрема, й національні), щоб забезпечити собі кращі умови для життя.
Проте відійдімо від цих теоретизувань й звернімося до реалій Нижнього Шльонська. Ситуація в гміні Радлув виглядає радше винятком, ніж правилом. Абсолютну більшість німецьких жителів цього регіону після Другої світової війни виселили. На їхнє місце почали селити поляків (правда, не лише їх). Переважно осідали тут вихідці із західних регіонів України, які ідентифікували себе поляками. Опинилися на «жємях одзисканих» і українці — жертви акції «Вісла».
У Бреслау-Вроцлав переселилися багато вихідців із Львова, в т.ч. й представники інтелігенції. Створений у Вроцлаві польський університет виявився ніби продовжувачем традицій Львівського університету. Тут працювала колишня польська львівська професура. Нам розповідали, що в післявоєнний період у Вроцлаві навіть намагалися культивувати львівські традиції.
Частинкою Львова у Вроцлаві став знаменитий Оссолінеум. Біля його витоків стояв культурний і науковий діяч Юзеф Максиміліан Оссолінський. У той час, коли Річ Посполита перестала існувати, а її землі відійшли до Росії, Австрії та Прусії, він вирішив створити у Львові польський культурний і науковий осередок. До його складу мала ввійти бібліотека, колекція рукописів, нумізматична колекція, музей. Тут планувалося створити друкарню, видавати наукову літературу. Передбачалася також фундація для молодих вчених. На потреби цього закладу йшли кошти від маєтків самого Оссолінського, деяких інших заможних польських землевласників.
Оссолінеум почав функціонувати 1827 р. і розташовувався в приміщенні, де зараз Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Від самого початку цей заклад став одним із головних осередків польської культури. Хоча, треба сказати, в Оссолінеумі опинилося чимало пам’яток, пов’язаних з історією та культурою України.
Великі потрясіння Оссолінеум пережив під час Другої світової війни. Коли після її початку радянські війська зайняли Львів, органи НКВД здійснили в цьому закладі ревізію. Його розформували, а книжкові й рукописні колекції стали філією бібліотеки Академії наук УРСР. Коли ж Львів опинився під владою німців, то на її базі була створена німецька міська бібліотека. При наближенні радянських військ до Львова найцінніші рукописи та книги планували вивезти до Німеччини. Однак вони опинилися в Кракові, а потім — у Вроцлаві. Уже після війни, у 1946—1947 рр., понад 200 тисяч томів із колекції Оссолінеуму було передано як «дар народу українського народу польському». Хоча народ український про те, чи хоче він дарувати Оссолінеум, ніхто не питав. Правда, частина скарбів цього закладу все таки залишилася у Львові.
2003 р. польські вчені отримали доступ до колекцій, що залишилися в Україні в бібліотеці ім. В.Стефаника, з можливістю їхнього копіювання (сканування й мікрофільмування). Із 2006 р. відбуваються «Оссолінські зустрічі в бібліотеці ім. В. Стефаника». Проте хотілося б, щоб цей рух був двосторонній, щоб українські вчені мали такий же доступ до колекцій вроцлавського Оссолінеуму. Адже там є низка документів, котрі дають змогу краще висвітлити нашу історію. А ще б хотілося, щоб «Оссолінські зустрічі» відбувалися не лише у Львові, а й у Вроцлаві. Тим більше, що в цьому місті, яке було колись німецьким, а тепер стало польським, донині живе якась ностальгія за Львовом.
