Ось уже й другий тайм Україна відіграла на виборчому полі президента своєї держави. Не будемо вдаватися до аналізу причин, що привели до нинішнього стану виборів без вибору (за висловом політологів), хоч, на мою думку, це не зовсім так. Все-таки певний вибір був: між шляхом до оновленого, підретушованого стабілізаційного совка й деякою надією на європейський вибір.
Варто коротко згадати ѓенезу нинішнього становища в Україні на фоні виборів президента й звідки виникли в народі теперішні зневіра і втрата всякої надії на те, що в цій країні щось може змінитися на краще. Адже ці катастрофічні відчуття небезпідставні — вони є наслідком п’ятирічного «керування» державою «помаранчевими» на чолі з Президентом. Взяв у лапки «керування», бо фактично країна була майже некерованою.
Президент Ющенко всі п’ять років своєї президентської каденції немовби проспав і лише напередодні виборів прокинувся та прожогом почав доводити суспільству, що саме він, Ющенко, приведе народ України в омріяний демократичний рай. Можливо, це й так, але наш народ хоч і не злопам’ятний, але все пам’ятає. Він пам’ятає, як після апофеозу Майдану, котрий на своєму гребені вніс Президента Ющенка на Банкову, його немовби підмінили: замість проголошеного покарання бандитів, їх затверджували на найвищі державні посади, нагороджували, мотивуючи це державними інтересами й об’єднанням України. Почалися нескінченні та безглузді круглі столи, які нікого ні до чого не зобов’язували; далі — знаменитий Універсал, потім прем’єрство п. Януковича (що фактично витягло п. Я. з політичного небуття), знову прем’єрство Тимошенко (і до цього часу). А надалі — нескінченна безглузда боротьба між Президентом та прем’єром на взаємознищення. А що народ? А він отетеріло спостерігав цю безглузду боротьбу і, як в «Борисові Годунові» О. Пушкіна, «народ безмолвствовал». Але найстрашнішим було те, що в цій нескінченній сварці втратилося відчуття хто правий, а хто винуватий, почуття якоїсь честі, достоїнства, примітивної порядності тощо. Все безглуздо змішувалося й виносилося, мов сміття, з хати, на загальний огляд і осуд. Бюргерська Європа спостерігала цей спектакль зі змішаними почуттями нерозуміння, сумнівів і огиди, при цьому ввічливо посміхаючись та не вважаючи за потрібне втручатися у внутрішні справи держави. Тож результат першого туру виборів був цілком прогнозований: Президент Ющенко програв і за п’ять років президентства знизив у десять(!) разів свій рейтинг (5,65%) і це є антирекордом, на жаль, у світі.
А що Янукович на чолі так званої опозиції? Кажу «так званої», бо на Півдні, Південному Сході і в Криму Партія регіонів була безперечно повноцінною владою на всіх рівнях. Навіть аби регіонали абсолютно нічого не робили, а тільки спостерігали, як «помаранчеві» постійно чубляться за портфелі, за більш комфортне й вигідне місце, як вони досить плідно самознищуються, то, безумовно, за таких умов влада в Україні врешті-решт неодмінно повинна була б прийти до їх рук. Так воно й сталося. Але регіонали ще й працювали на розкол «помаранчевих», тож і фінал наприкінці президентської каденції та на виборах став неминучим — поразка чинного Президента.
Вірно сказав М. Бродський про п. Ющенка: «Починав, як В. Гавел, а закінчив, як Кучма». Що на це можна сказати?
Сяючі очі надії народу на Майдані-2004 сьогодні, на жаль, згасли. Ви п. Президенте, безпосередньо долучилися до цього. Але щоб дати вірну оцінку своєї діяльності, треба бути, як мінімум, самокритичним, відчувати себе в державі, а не державу в собі. Але це вже, мабуть, неможливо, бо дуже не по-українськи. Набагато ж простіше звинуватити когось (у цьому випадку свій народ) у нездатності його зрозуміти. Своє «досить» народ виразно сказав відсотком до Вас, п. Ющенко, на виборах...
Сьогодні можна з впевненістю констатувати, що найповніше скористався з результатів помаранчевої революції саме п. Янукович і його команда. Адже він, як головний провайдер фальсифікацій виборів президента у другому турі 2004 року, під тиском неспростовних доказів повинен був би відповідати за це, й зникнути у політичне небуття. Але м’якотілість «помаранчевих» (під виглядом толерантності та миролюбства), та відверті колабораціоністські підкилимні домовленості спустили все на гальмах, умовно покаравши лише стрілочників. Неспростовна аксіома — непокаране зло обов’язково повернеться в іншій іпостасі. Що ми й спостерігали на цих виборах. І хоч легковірна Європа була задоволена ступенем демократичності виборів, були й «каруселі», і мертві душі, ручки з «симпатичеським» чорнилом, підпали, погрози, затримка повідомлення з Криму та Луганщини про кількість виборців, які прийшли на дільниці, тобто — повний джентльменський арсенал, як висловилися представники БЮТ пані Н. Королевська та А. Шевченко. Закономірно, що все це відбувалося на південному сході України та в Криму. Регіональна влада попрацювала на славу. Переконаний, що саме за допомогою цих «несистемних» порушень легко можна було сфальсифікувати не одну сотню тисяч голосів, зважаючи на щільність населення на південному сході і в Криму.
