Головною подією цього тижня, на жаль, стала трагедія, яка полонила західні регіони нашої країни. Повінь, якої, за словами наших респондентів, українські землі не бачили з 1969 року, попри запобіжні заходи з боку місцевих влад (достатні вони чи ні — нехай визначають експерти) досі не вдалося приборкати. На щастя, до допомоги потерпілим долучається вся Україна.
Володимир ДАНИЛІВ , с. Новоселиця Івано-Франківської області:
— Через наше село протікає велика річка, але під час повені вона суттєвої шкоди не завдала, адже береги її були попередньо укріплені. Про це потурбувалася сільська влада — повені останніми роками почастішали і до них у нас готуються заздалегідь. Натомість струмок, що протікає попри людські оселі, вийшов з русла і затопив половину села. Ніхто не сподівався, що струмок може наробити такої великої шкоди. Під водою опинилися величезні площі полів. Трава, що росла під затопленими територіями, вже не відновиться. Люди намагаються якнайшвидше викопати картоплю, тому що під водою вона згниє. Повені у нас бувають регулярно, але такої масштабної я не пригадую. Довгожителі кажуть, що востаннє подібне лихо коїлося в 1969 році.
Ольга КУРОВЕЦЬ , культуролог:
— Кожного року в Києво-Могилянській академії на кафедрі культурології проходить археологічна практика. Одні групи потрапляють у Бахчисарай, інші копають десь у Черкаській області (Трипільська культура), а я потрапила в групу, в яку хотіла потрапити найменше — під Києвом. Я думала, що це буде абсолютно не цікаво, але виявилося, що в Бахчисараї земля дуже тверда, там спекотно і копати дуже складно. Натомість у нас було дуже весело, нами керувала чудова людина Ігор Анатолійович Готун, керівник постійно діючої Північної експедиції Академії наук України. Ця експедиція знаходиться в селі Ходосівка Київської області, в сосновому лісі. Там знаходиться археологічний комплекс: на одному і тому ж місці знайдено 23 культури — починаючи від мезоліту, закінчуючи козацькими часами. Люди постійно селилися там, очевидно, не випадково, — тут дуже гарна природа і одразу відчувається чудова енергетика. З твоїх плечей моментально все спадає.
Перші три дні практиканти, звичайно, в шоці, вони верещать, що хочуть додому до мами. Це все насправді дуже непросто: треба вставати о 6 ранку, працювати на розкопі години до 3 або 4 (40 хвилин копаєш, 20 відпочиваєш). Після перших двох днів болить абсолютно все, особливо поперек, плечі, на руках з’являються мозолі. Але через три дні всі адаптовуються.
Розкоп — це така штука, яка займає територію в 10 квадратних метрів, поділена на 10 квадратів. Ці квадрати нумеруються за принципом шахматної дошки. Коли знаходять індивідуальну знахідку, вона наноситься на план, її дуже чітко вимірюють відносно цих координат, щоб пізніше можна було зорієнтуватися: якщо близько знаходиться подібний фрагмент, значить, їх можна зліпити докупи або дати приблизну картину, що на цій території робилося — чи люди тут щось виковували, чи робили браслети чи щось інше. На розкопі постійно трапляється купа масового матеріалу — фрагментів кераміки, які можуть бути слов’янської або дослов’янської доби. А поміж масовим матеріалом трапляються час від часу індивідуальні знахідки. Це радість кожного археолога, а також практиканта-початківця. Це може, наприклад, бути браслет, в якому ходили жіночки за часів Київської Русі. Останнім часом відкрили один розкоп, де скляних браслетів дуже багато, штук 100 вже за цей сезон знайшли. При чому в ті часи це було не просто не місто, а дуже глибоке село. І там все одно дамочки ходили з цими скляними браслетами. Наприклад, минулого року знайшли дослов’янську маленьку глиняну фігурку носорога, якщо я не помиляюся, району неоліту. Справа в тому, що на той час в Україні ніяких носорогів не було... Усі археологи морочилися з думками, як ті люди, які жили в той час на цій території могли знати як виглядає носорог. Чи це була якась вигадка (мовляв, давайте, чуваки, зробимо фігурку свині, тільки ще їй щось приліпимо на ніс) чи це пам’ять давніх поколінь, бо ще давніше вони все-таки водилися.
Усе, що ми знаходимо, чиститься, номерується, пакується в коробочки. Менш цінна частина залишається в музеї Північної експедиції, а частина потрапляє в Академію наук і Історичний музей.
Марина КУЧЕРУК , журналіст:
— Останні півроку (а не тільки тиждень) мого життя пов’язані з підготовкою до весілля. Якщо ви думаєте, що це процедура дуже романтична, вимушена вас розчарувати, бо насправді все ці приготування дуже вимотують! Тільки у РАГС треба їздити принаймні п’ять разів: вистояти чергу, подати заяву, отримувати різні квитанції. У нас така бюрократична система, що навіть довелося задіювати знайомства. РАГС відбиває будь-яке бажання вступати в шлюб. Працівники цієї інстанції вражають свинським ставленням, байдужістю. Це конвеєр, їм байдужа кожна людина, хоча за кожною парою стоїть своя доля, своя романтична історія.
Ще одна непроста тема — це вінчання. Знайти церкву нам було складно. У кожної церкви свої «заморочки»: ті не вінчають у суботу, у інших все зайнято. Ми шукали Київський патріархат, тому що Московський нам не підходить. Володимирський Собор у суботу не вінчає, церква на Хорива зайнята, ще у одній на Подолі теж не вінчали. Врешті-решт ми сунули у греко-католицьку церкву. Ми навіть не сподівалися, що православних там можуть обвінчати без проблем. «Ми ж усі християни», — сказали нам.
DEN , керівник фан-клубу «Динамо Київ»:
— Цього тижня було дві дуже цікаві гри «Динамо Київ»: у Дніпропетровську з місцевим «Дніпром» і в Дубліні з місцевою «Дрогедою». Головне — дружба. До Дніпра прибуло близько 500 вболівальників з Києва. Хороша атмосфера на трибунах вилилася на цікаву гру на полі. Радує, що ми перемогли. Так само і до Дубліна поїхала невелика кількість фанів, де на стадіоні їх досить тепло зустріла майже тисячна українська діаспора. У передчутті майбутніх київських матчів з «Металістом» і «Дрогедою», фани готують нові банери. На гру з «Металістом» приїде близько 200 фанів, тож банерна війна буде. А на гру з «Дрогедою» у нас теж є сюрпризи. Головним для фан-клубу гнати команду до переможного рахунку. Ми це і робимо.
