На адресу нашої редакції надійшло багато відгуків з приводу опублікованої у «Дні» (№77—78) статті Володимира Бродзинського «У війни не жіноче обличчя, і не людське...». Насправді нам нелегко було наважитися опублікувати такий матеріал. Але ми розуміли, скільки людей залишаються наодинці зі своїми спогадами, стражданням і болем. Тим більше, що ця проблема шість десятиріч була під найсуворішим табу. Очевидно, потрібна мужність для того, щоб почати говорити про це. На жаль, вже покійний учасник Великої Вітчизняної війни, Герой Радянського Cоюзу Павло Каравай колись написав листа (Див. «День» за 11 травня 2001), у котрому, власне, згадуючи про часи Другої світової війни, зазначав: «...трагічні часи, жорстокі випробування висвічують людей зсередини. Важкі часи — це барометр на вчинок, на чесність, на справжність». І завершив його такими словами: «...Циніки інколи кажуть: скільки можна згадувати, адже вже все відомо про ту війну? Ні, заперечу вам я — старий військовий льотчик. Ще залишилося багато таємниць і загадок, залишилися люди, яких ні разу не згадували ні добрим, ні злим словом. Багато чого залишилося поза нашою увагою і, боюся, назавжди. Мені б не хотілося, щоб у майбутньому лише вчені-історики перевертали пожовклі сторінки нині ще живої історії і її творців. Доки ми живі, ми можемо поділитися хоч якимось досвідом — він не буває зайвим ніколи. Більше того, в часи складні, якими є наші...».
Очима очевидця
20 січня 1945 року наша дивізія перейшла колишній польський кордон і вступила на територію Східної Прусії біля ріки Ожиця. Коли полк вишикувався перед наступом політпрацівники промовляли полум’яні промови про фашистське лігво і відплату.
23 січня після короткої, але могутньої артпідготовки ми перейшли до наступу і до полудня 23 січня захопили перше німецьке місто — Ортельєбург! Що тут почалося!
За свої 18 років я багато що вже встиг побачити: півроку на фронті, до цього — майже три роки в окупованій Одесі, але цей жах приголомшив мене. Виникло навіть почуття нереальності. Усе палили і руйнували, ґвалтували і тут же вбивали.
На все життя запам’яталася картина: під деревом — труп німця в касці, руки засунуті в міхи від акордеона, ноги розсунуті, між ними — криваве місиво, поряд півколом лежать трупи жінок із забитими між ногами пляшками. Біблійна картина жахів пекла — ніщо! Це треба було бачити! Але багато хто тішився, переказуючи побачене... Потім було ще багато інших німецьких поселень, але таке більше не повторювалося. Усі міста і села виявилися порожніми — населення в паніці тікало.
У березні 1945 року я опинився в армійському шпиталі для легкопоранених в м. Вормдітт, яке розташувалося в колишньому монастирі. При шпиталі було організовано пральню (на солдатському жаргоні «мильний пузир»), в якій працювали мобілізовані німкені. Це був майже узаконений бордель. У «мильний пузир» потрібно було, як оплату, нести пайку хліба. Мені, 18-річному, який ніколи не цілував жінку, насилу вірилося, що в кожного була колись мати чи сестра. Воював я тоді в прославленій дивізії, пам’яттю про яку дуже дорожу. З однополчанами підтримував зв’язок довго, аж до розвалу СРСР. Не хочу, щоб хоч маленька пляма лягла на цей спогад. Саме тому не називаю ні імені дивізії, ні свого прізвища, що було, то було.... Написав, і начебто легше стало; тепер прочитавши мій лист за службовим обов’язком, або просто так, «це» знаєте й ви.
Наостанку хочу навести цитату з книги німецького генерала Ф. Меллентіна «Танкові битви», розділу «Катастрофа на сході», с.413.: «Це була трагедія небаченого масштабу. У старих німецьких землях Східної Прусії, Померанії і Сілезії росіяни виявили звірячу жорстокість». Цю частину цитати перекладач сором’язливо опустив, далі за текстом: «Неможливо описати всього, що сталося між Віслою і Одером у перші місяці 1945 р. Європа не знала нічого подібного з часів загибелі Римської Імперії».
офіцер у відставці, м. Одеса
Без гніву та упередженості
Звичайно, ця проблема належить до ряду найменш вивчених у вітчизняній науці. Але перш ніж висловити міркування по суті питання, все ж слід сказати декілька слів з приводу прочитаного у вказаній статті. На жаль, автору не вдалося залишитися незаангажованим аналітиком. Звинувачувальний, тенденційний характер матеріалу заважає глибшому осмисленню делiкатної теми. Не обійшлося без «голівудських» стереотипів і просто недоречних речей, наприклад, тоді, коли В. Бродзинський двічі на одній сторінці яскраво описує радянських бійців, які з «калашниковими в руках» (насправді цієї зброї у військах тоді ще не було!), «вибивши з чергового кварталу фашистів, сп’янівши від перемоги, негайно кидалися на пошуки трофеїв і жінок». Щільність боїв, безперервність операцій, а також характер німецької оборони аж ніяк не дозволяли після кожного взятого кварталу вдаватися до оргій.
Навіть поверхове порівняння деяких цифр ставить під сумнів їхню правдивість. Уже на початку статті йдеться про 450 тис. радянських солдатів, які підходили до Берліна, і 100 тис. жінок, які тут були збезчещені. Виходить, що принаймні кожен четвертий червоноармієць брав участь у зґвалтуваннях. Щоб це могло відбутися, армію на певний час слід було розпустити. А коли уявити втрати (за офіційною, російською статистикою в Берлінській операції загинуло близько 78 тис. радянських солдатів та офіцерів і 274 тис. одержало поранення), то співвідношення ґвалтівників та їхніх жертв узагалі перевищує всі можливості нашої уяви...
Викликає гірку усмішку твердження про те, що «просуваючись вглиб країни, визволителі ставали більш перебірливими, ніж у Східній Прусії» (звичайно ж, до жінок!). (От як люди швидко звикали до гарного!).
Можна було б продовжити перелік подібних «ляпсусів», однак повернімося до суті питання.
Оцінка науковцем будь-якого історичного явища має базуватися, по-перше, на виробленні певних критеріїв, по-друге, на їхньому змістовному розшаруванні. Не вдаючись у деталі, зазначимо, що відповідальний дослідник повинен враховувати причинно-наслідкові зв’язки, конкретно-історичний контекст, унікальність з одного боку — й асоціативність, схожість даного явища з подібними, з іншого, а також необхідність виокремлення суто моральних, психологічних, політичних, юридичних аспектів.
Можливо, повторю деякі загальні речі, але зверну увагу на кілька моментів.
Будь-яка війна (а особливо дві світові війни ХХ ст., які, на відміну від інших, мали тотальний характер) змінює психологію і мораль «людини з рушницею» з усіма відомими наслідками. Ґвалтування, мародерство та інші злочинні дії — такі ж старі, як і самі війни.
Принципова відмінність цього явища у «виконанні» німецьких і радянських солдатів полягає у тому, що нацистська верхівка офіційно санкціонувала ставлення до населення окупованих територій як до представників неповноцінних рас (це давало моральну індульгенцію на пограбування, знущання, ґвалтування, вбивство), а керівництво СРСР та військове командування суворо забороняло насильство щодо місцевого населення. Перед вступом на територію кожної європейської країни політоргани інтенсивно доводили до свідомості особового складу Радянської армії вимоги щодо поведінки і закликали воювати лише проти озброєного ворога, а не проти жінок та дітей.
Звичайно ж, у тих випадках, про які йдеться, військовослужбовці керувалися не почуттям ненависті до ворога і бажанням помсти — гору брали рефлекси. До речі, німці прагнули вирішити цю проблему шляхом створення публічних будинків на окупованих територіях. У Червоній армії це питання кинули на самоплив... Не знаючи по кілька місяців, а то й років жінки, чоловіки нерідко «зривалися з гальм», адже, на відміну від багатьох офіцерів вищої ланки, бійці та польові командири не мали «фронтових дружин».
Існує разюча різниця й у відповідальності за подібні вчинки. Всього за роки війни близько 960 тис. солдатів та офіцерів Червоної армії були покарані за різні види злочинів та правопорушень. Серед засуджених — певна кількість і тих, хто скоїв насильство над цивільними людьми. Військові трибунали винесли чимало вироків за порушення честі й гідності громадян зарубіжних держав.
Співчуваючи стражданням німецьких жінок, які стали жертвами сексуальних домагань і насильства, ми часто навіть не здогадуємося, які наслідки аналогічне явище мало для українських, єврейських, російських, польських, білоруських жінок.
Відомий зловісний наказ — вилучати дітей, народжених від окупантів, змінювати їхні імена і прізвища й віддавати до спеціальних дитячих будинків.
І останнє. Немає жодного сумніву в необхідності глибокого комплексного вивчення означеного кола питань, хоча, враховуючи час та свідків, ми катастрофічно спізнюємося.
Це дозволить уникнути політизації і спекуляції на трагедії, що має загальнолюдський, гуманітарний вимір.
України періоду Другої світової війни
Інституту історії України НАН України
«...Де щойно був, упав снаряд...»
Протоієрей Петро Влодек — один з небагатьох нині живих волинян, котрі брали Берлін. Його фронтова дорога простяглася від села під Острогом аж до столиці Рейху. Його біографія багата на події і повороти. Першу духовну освіту здобув у Почаєві під час війни. З війни повернувся лише у 1946-му, бо ще служив у армії. Був однокурсником по Московській духовній академії теперішнього патріарха Української православної церкви київського патріархату Філарета. Разом з ним відновлював роботу Київської семінарії і відкривав для людей Лаврські печери... Протягом року був настоятелем Володимирського собору в Києві. Служив пастві у Канаді й Німеччині. І багато років був намісником найбільшого православного собору у Луцьку та незмінним ректором Волинської духовної семінарії
Та все ж фронтова сторінка в біографії отця Петра — одна з найпам’ятніших. Вважає, що живим на війні залишився лише завдяки материнським молитвам і чуду.
— Наприкінці війни роти були маленькі, у нашій — всього 80 чоловік. З них до Ельби живими і неушкодженими дійшло шестеро! Безумовно, я молився, але молилися і безбожники... Кажуть, що бомба чи снаряд два рази в одне місце не падають. Неправда, падають! Утомлені (наступ на Берлін тривав без перерви), ми, солдати, вже й не мали сил окопуватися, тому використовували вирви від бомб. У одну я заліг, та раптом чомусь вирішив перебігти в іншу. Відбіг — і в ту, де щойно був, упав снаряд... Вважаю, що Бог мене урятував, тому й вирішив своє життя йому присвятити.
На війну Петро Влодек пішов рядовим — рядовим і повернувся. Проте бойові ордени і медалі потім мирно сусідили з нагородами церковними. Про насильства з боку радянських солдат проти мирного німецького населення він лише чув. Були, каже, подібні випадки, але скоювали їх не рядові воїни (принаймні в оточенні Влодека подібних не було), а офіцери, які могли вільно пересуватися за межами частини. Солдатів же тримали купкою. Та й випадки насильства, стверджує, траплялися дуже рідко, це не було, як тепер пишуть, масовим явищем.
— Що міг зробити рядовий, кого пограбувати чи зґвалтувати?.. Я служив у мінометній обслузі, то ми з ніг падали від втоми. Власне, мирне населення ми зустрічали дуже рідко. Складалося враження, що нас від нього відсторонювали, або люди просто від нас ховалися. Окремі особи, з якими спілкувалися, одностайно ганили й проклинали Гітлера.
— А випадки грабунків мирного населення були?
— Що міг сховати рядовий? Хіба годинник... Але брали, і я брав, рушники у німецьких хатах. Бо ж на фронті, коли вже ворога ми, як кажуть, добивали, не мали де й помитися, та й сил не мали. То ж брали рушники на онучі...
— Але ж випадки насильства над мирним населенням все-таки були. Як нам тепер до цього ставитися, як з цим жити?
— У Біблії сказано: «Прости, Господи, їх, бо вони не відають, що творять». Хоча я б не сказав, що офіцери, про яких ми чули як про ґвалтівників, були такі вже несвідомі стосовно того, що коїли. Тому все життя — а я маю понад 50 років педагогічного стажу в духовній семінарії — я навчав своїх учнів, та й прихожан теж: не можна у цьому житті кривдити нікого. Ні пташину, ні людину. Бо від власної совісті не втечеш і не сховаєшся.
