Прочитав у вашій газеті №31 публікацію В. Тимченко («Компенсацію остарбайтерам буде виплачувати єдиний фонд»).
У III Рейху я опинився влітку 1942 року через українських поліцаїв, котрі затримали мене під час переходу залізниці в районі Миргорода. За три роки перебування в Німеччині мені довелося дуже близько познайомитися з різноманітними підприємствами й таборами остарбайтерів при них.
Випробувавши на собі умови праці на цих підприємствах та умови життя в таборах, я хочу з повною відповідальністю заявити, що не кожен нинішній керівник або господар німецького підприємства захоче добровільно визнати факт використання остарбайтерів на своєму підприємстві. А це означає, що він буде робити все можливе, щоб не стати пайовиком вищезазначеного фонду. Й не тільки тому, що власнику підприємства шкода своїх грошей. Це — по-перше. По-друге, більшість керівників німецьких підприємств боїться судових позовів колишніх остарбайтерів, оскільки в ході судового розгляду на поверхню випливають факти з табірного життя авангарбайтерів, компрометують саме ім'я цього підприємства.
У грудні 1993 року в зв'язку з необхідністю надати документи про моє перебування в Німеччині з 1942 по 1945 рр. для отримання одноразової компенсації я змушений був звернутися до ряду німецьких фірм із проханням вислати мені відповідні довідки.
І ось тут я зіткнувся з явним небажанням керівників німецьких підприємств давати які-небудь відомості з питання, яке мене цікавило. (Автор листа наводить декілька конкретних прикладів.)
Боятися таким підприємствам є чого! Той же концерн Клекнера, вочевидь, хотів би забути про те, що в Хагені при заводі існував штрафний табір, куди з інших таборів остарбайтерів направлялись непокірні східні робітники або втікачі. Умови існування цвангарбайтерів у цьому штрафному таборі мало чим відрізнялися від умов у концтаборах. Хіба що на території табору не було крематорію. З метою залякування ув'язнених у таборі щомісяця здійснювались екзекуції. Наприклад, у січні 1945 р. один із цвангарбайтерів зробив невдалу спробу втекти. Покусаного собаками втікача було доставлено до табору, кинуто на землю й по ньому прогнали колону ув'язнених, узутих у дерев'яні сабо.
Жоден із тих остарбайтерів, які залишилися в живих, самостійно не зможе порушити судову справу щодо німецького підприємства через свою бідність. У нього немає грошей на сплату судових витрат та адвокатів. Без серйозного втручання урядових органів України й Німеччини в розв'язання цієї проблеми не обійтися.
Може варто об'єднати вже відомі й маловідомі факти в єдиний документ і пред'явити узагальнений державний позов німецьким підприємствам, як це зробили свого часу єврейська організація у справі Холокоста?
Можливо, саме цей шлях допоможе остарбайтерам, які ще залишилися в живих, отримати, нарешті, компенсацію за ту, Богом і людьми прокляту, працю на благо німецьких підприємств?
