Хочу звернутися до українських чиновників. Скажіть, будь ласка, панове, коли, нарешті, закінчаться знущання над фронтовиками?
Мого тестя Віктора Федоровича Русакова (нині покійного) у 17 років призвали в діючу армію, служив він командиром відділення ПТР, де, як відомо, служба не мед. Нагороджений двома медалями «За відвагу», медалями «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною», «За перемогу над Японією». У 1985 році був нагороджений орденом Вітчизняної війни. Багато його родичів загинули чи на фронті, чи в партизанському загоні Ісидора Артемовича Ковпака. Сам він був контужений, у 19 років фактично став інвалідом і в 22 роки його комісовано з діючої армії. На жаль, підтверджуючі документи на одну медаль «За відвагу», а також на медалі «За взяття Берліна», «За перемогу над Японією» було загублено й відновити їх, напевно, немає можливості. Були насилу відновлені документи, підтверджуючі післявоєнну роботу в колгоспі «Красное знамя» й отримання медалі «Ветеран праці». І що далі?
У кожному кабінеті великого або малого клерка, починаючи з сільської ради і закінчуючи високими кабінетами, зроблено більш-менш пристойний ремонт. Стоїть комп’ютер та інша оргтехніка, які призначені для комплексного накопичення потрібної інформації в електронному вигляді та відхід від тяганини у вигляді пред’явлення з одних інстанцій у інші всіляких довідок. Але...
«Наймолодшому» фронтовику зараз під вісімдесят, а іншим далеко «за», в основному їх уже немає серед живих і гіркими плодами їхніх далеких заслуг можуть скористатися тільки вдови, які також далеко не юні дівчатка і навіть не зрілі дами, а бабусі та прабабусі. Ось і подумайте, хто з них спроможний бігати по інстанціях, збирати всілякі папірці, робити копії, завіряти їх, відновлювати якісь загублені документи? І це все — в різних організаціях, за різними адресами, іноді навіть у різних населених пунктах. При цьому їм доводиться так часто стикатися з відвертим хамством, зарозумілістю та презирством до людей, що закономірно виникає питання: а хто, власне, для кого — чиновники для людей, чи люди для чиновників? То в якомусь документі погано надрукована чи написана якась буква або цифра, то ксерокопія затемна або засвітла, то в документах сорокових років минулого століття є потертості на згинах і не видно чогось, то виданий раніше документ із якимись помарками чи погрішностями, то відновити який-небудь документ просто немає можливості!
І не злічити виникаючих питань і проблем, рішення яких і молодим не завжди під силу. Особливо для сільських жителів, яким за кожною дрібницею треба їздити в райцентр, а то й у область. До речі, з собою треба приносити то папір, то файли, то конверти, то скорозшивачі, то папки, то просто платити.
За словами моїх знайомих, які вже займалися цією проблемою, реально на збір необхідних документів йде приблизно півтора-два місяці, а то й більше. На прийняття рішення — приблизно рік-півтора. Дуже багато просто кидали займатися цим питанням, будучи не в силах справитися із всемогутнім чиновницьким свавіллям. Пересвідчився і я в цьому на власному досвіді, коли вирішив допомогти вдові фронтовика Русаковій Марії Антонівні.
Напрошується питання: а чи не з єзуїтською хитрістю задумано таку тяганину — хтось помре, у когось не вистачить терпіння, хтось не зможе подолати бюрократичні перепони? Ось і доведеться менше платити...
