Перша історія в моєму житті трапилася зі мною одного препоганого року, але гарного весняного дня. У цей день я відчув, що вже пора народжуватися. Що з маминою та Божою поміччю і зробив. Однак я й не підозрював, які проблеми це викличе у моїх батьків, бо не знав ще нічого про ім’я, яке слід обов’язково придумати новонародженому, і про те, що здоровий глузд моєї мами прийде у зіткнення із черговим захопленням мого батька — на цей раз Київською Руссю і, зокрема, ономастикою давніх русичів. Виходячи з цього захоплення, батько вважав необхідним назвати мене лише якимось давнім слов’янським ім’ям.
— Я бажаю, щоб мій син називався Мстиславом, — сказав він, заходячи в мамину, а тепер і мою, кімнату.
— А чому саме Мстиславом? — поцікавилась мама, — чому не якось інакше?
— Не конче Мстиславом, — ще миролюбно сказав тато, — можна й Ростиславом, по-домашньому — Ростиком. А ще краще — Мечиславом.
— А якщо Мстиславом, то як? Мстиком? А якщо він буде Мечиславом, то Мечиком? — запитала мама.
— Ні, тоді просто Славою.
— А які ще імена ти хотів би?
— Ну, скажімо, Мирослав, Ярослав, Святослав, Ізяслав...
— Зачекай. У твого брата Володі вже є дочка Мирослава, у другого брата Олега є дочка Ізяслава. Першу звуть чомусь Міра, а другу як — Ізя? Це ж начебто єврейське ім’я?
— Ні. Ізяслава — це Слава.
— Так виходить: Мстислав — Слава, Святослав — Слава, Мечислав — Слава, Ізяслав — Слава... Усі Слави. Не хочу, не хочу, не хочу, — сказала мама. — Не треба мені древніх імен.
— Не хочеш? — спалахнув батько. Він взагалі дуже швидко спалахував.
— Не хочу, — спокійно, але твердо відповіла мама.
Тато в гніві одягнув пальто й пішов геть, грюкнувши дверима.
Минуло з півгодини. Мама лежала зі мною у ліжку й годувала мене молочком. Було дуже смачно. Раптом у двері постукали.
— Заходьте, — крикнула мама, — у нас відчинено.
До нас зайшов давній батьків знайомий К.
— Я, власне, на хвилинку, — сказав він. — Довідався, що у вас народився син, і забіг привітати. Вітаю, вітаю, щиро вітаю. Як здоров’я?
— Дякую, непогано, — сказала мама, — от тільки молока малувато.
— Нічого, скоро розробиться, — запевнив К. — Уже назвали синочка?
— Ще ні.
— Чому?
— Не знаємо.
— Тобто як не знаєте? — здивувався К.
— Не придумали...
— Що ж тут знати, що ж тут думати! Це очевидно. Хлопця треба назвати Анатолієм, Толею. — К. був украй здивований. Ото ж бувають люди: народили сина й не знають, як назвати! — Та кого не спитай, кожен скаже: Толя. Хіба ж вам не подобається? — додав у розпачі К.
— Та ні, подобається! Справді, гарно, — мама аж зраділа, — Толя, Толік, Толінька, Толюсик. Просто чудово.
— Ну от, а ви кажете «не знаю», — засміявся К. — Ну, я побіг. Справи.
Пройщло ще півгодини. На порозі з’явився тато. Він уже цілковито заспокоївся і був веселий.
— Придумав, — сказав він. — Мій син буде називатися Владиславом.
— Який син?
— Як який — наш. Ось він, біля тебе спить.
— Толя? — здивувалася мама.
— Як Толя? Звідки ти взяла Толю? — обурився тато.
— Народила... Толя, Толік, — заговорила мама до мене. — Толінька...
Як кажуть, у цей момент я відкрив очі й сказав: уа, уа, уа...
— Бачиш, реагує, відкликається, — радісно засміялася мама, — Толінька мій...
Батько схопився за голову й вибіг з квартири, знову грюкнувши дверима. Але вже за кілька днів помирився з мамою і гордо повторював: Анатолій, Анатолійська пустеля, Анатолійський лев... А коли він дізнався, що Анатолій — це «присвячений сходу Сонця», радості його не було меж.
Нещасний не знав, які неприємності принесе це ім’я. Одного разу, коли ми вже мешкали в Жмеринці, а років я мав, мабуть, шість, ми йшли з батьком нашою вулицею Івана Франка й побачили двох хлопців. Один сидів на паркані, другий лежав на моріжку й спокушав його іти грати в футбол.
«Толька, — казав він, — поклич Тольку, що з Одеської, візьміть кривого Тольку і ще того малого Тольку, що вчора забив три голи, й підемо на поле, пограємо.»
«Добре, Толька, — відповів той Толька, що був на паркані, — тільки ж ти не забудь гукнути того Тольку, що вчора був на воротах».
— Біда, — сказав батько, — семеро Тольок одночасно. Хоч би один інший був.
— Восьмеро, — підправив я батька, — бо я, теж Толька, стою тут і все слухаю!
Але найтяжче було попереду. Настала мені пора йти до школи. Оскільки я вже давно читав і рахував, мене вирішили записати на останню, четверту, чверть першого класу. Батько одразу похвалився моїми успіхами: мовляв, читає, як дорослий. Недовірлива директорка взяла буквар і запропонувала прочитати:
«Мама мыла рамы.
Лара умна.
У Гоги глист».
Ці ідіотські речення були мені вже давно відомі, і я запитав, чи нема часом журналу або газети. Вчителька взяла якийсь журнал, помітила олівцем місце й сказала:
— Читай.
Я прочитав, сиплячи слова, як горох: «... теперь установлено, что троцкисты не только сомкнулись с буржуазными вредителями и агентами разведок фашистских и других иностранных государств, но стали прямыми организаторами и руководителями вредительства, диверсий и шпионажа».
Директорка сплеснула руками і в захваті подарувала мені цей журнал. Я його зберігаю в пам’ять мого вступу до школи. Далі вона запропонувала додати 3 і 5, що я й зробив, але попросив, щоб вона дала складніший приклад. Тоді директорка загадала додати 18 і 16. Я отримав 34, а вона, зазирнувши у зошит, оголосила, що ця відповідь правильна. Після цього екзамену директорка сказала ніжним голосом:
— Гарний хлопчик. Може вчитися навіть у другому класі. А скільки тобі років?
Я кажу:
— Сім.
— А де ти живеш?
— На вулиці Івана Франка.
— Молодець. Є така вулиця... А як твоє прізвище?
— Свідзинський.
— Свердинський? Гарне прізвище. Чудове! Ну, а як тебе звуть?
— Толя.
— Що? Як? Повтори!
— Толя.
— Толя?
— Толя.
— Ні, ні, ні, — зарепетувала директорка, — не можу, не можу! Стільки Толь!
— В чому справа? — запитав батько.
— У мене в першому класі 16 Толь і всього три Вови. Я більше не можу. Годі!
Вона витягла носову хусточку, протерла окуляри, які спітніли від її хвилювання, і сказала батькові холодно:
— Ну що ж, товаришу Свендицький. Вашого сина я взяти до школи не зможу. Незважаючи на всі його здібності. У мене вже досить Толь.
Тато замислився.
— Чекайте, але ж мій син — геній. А всі ваші інші Толі — не генії.
— Ну і що, коли ще він буде генієм, а зараз він — Толя.
Тато знов задумався.
— Знаєте що, — сказав він нарешті. — Ви хотіли б, щоб на вашій школі висіла меморіальна дошка?
— Меморальна? Не знаю, а взагалі нам дуже треба дошки на новий паркан.
— Як вам не соромно, а ще жінка з вищою освітою. Не меморальна, а меморіальна. Від латинського слова memoria — «пам’ять». Виходить — пам’ятна дошка. На ній буде написано: «У цій школі вчився геній Анатолій Свідзинський».
— А моє прізвище буде?
— Чому ж не буде? Можна буде написати, що директором школи тоді була...
— Закревська, — підказала директорка. — І обов’язково з ініціалами. Тільки повністю, — мрійно попросила Закревська.
—Тоді це вже ім’я і по батькові. Ви повинні знати як освічена жінка, що ініціали — це тільки перші літери.
— Хочу все повністю.
— Буде.
— Ну що ж, — сказала офіційним голосом Закревська. — Дозвольте мені, товаришу Свіндирський, від імені всього учительського колективу й від себе особисто привітати вас і вашого сина із вступом у нашу школу. Заява є?
— Є, але тільки одна, на сина. Я вже школу давно скінчив, — не без іронії сказав тато. — І запам’ятайте, будь ласка, прізвище: Свідзинський.
— А я вас і не беру, — здивувалася Закревська.— Ну, а прізвище мені запам’ятовувати ні до чого. Воно на заяві є. До речі, як вас на ймення?
— Вадим.
— Як гарно! У нас жодного Вадима нема на всю школу. Прекрасне ім’я!
Вона зітхнула і підписала заяву.
— А за дошки на паркан ви теж подумайте. Вони нам он як потрібні.
І Закревська зробила спробу, на щастя, невдалу, перерізати своє горло долонею.
— Будуть і дошки, — сказав тато.
Ми попрощалися і пішли додому.
