Народ України, а особливо ветерани Великої Вітчизняної війни готуються і чекають дорогого для нашого народу свята — 60- річчя Перемоги. Для мого покоління нинішнє свято особливо важливе — адже мені вже 86 років, та й багатьом ветеранам ВВВ — за вісімдесят, і це, вочевидь, буде остання ювілейна дата нашої Перемоги, яку ми зможемо відзначити. Тому ми хочемо знати, як буде організовано торжества, який їхній сценарій.
За словами прем’єра Юлії Тимошенко, все буде скромно, без помпезності. Звичайно, про яку помпезність можна говорити, якщо ветеранів доведено до убогості? Але потрібно так організувати i провести торжества, щоб народ сказав керівництву країни: «Дякую!». Адже це свято сприятиме зближенню, згуртуванню, консолідації суспільства. Хочеться, щоб у цей історичний день наш народ, особливо молодь, побачив велич захисників Батьківщини.
Вважаю, що влаштовувати в цей день на Хрещатику «державний обід із начальством» — це приниження ветеранів. Адже на ці урочистості дивитимуться мільйони людей, зарубіжні гості, туристи й журналісти. Потім вони писатимуть, як у центрі української столиці в день 60-річчя Перемоги годували убогих ветеранів. Це буде ганьба на весь світ!
На мою думку, в дні урочистостей слід би організувати в навчальних закладах зустрічі ветеранів з молоддю. У кожному місті, районному центрі, селі потрібно провести урочистий хід переможців: нехай центральною вулицею пройдуть ветерани з бойовими орденами на грудях — свідченням їх мужності, відваги, стійкості та героїзму, відданості Батьківщині. В одній лаві з ветеранами в Києві Хрещатиком повинні йти Президент, прем’єр, голова Верховної Ради, голова Ради ветеранів України, народні депутати. У цьому й буде вияв єднання народу з керівниками країни, прагнення до згуртованості та примирення в суспільстві.
Для такого сценарію великих грошових витрат не потрібно, треба мати лише вміння і бажання. І добре б для пам’яті грядущих поколінь створити документальний фільм про ці урочистості.
За грошову допомогу ветеранам до Дня Перемоги — дякуємо! Але це лише частинка того боргу, який нам обіцяють щорічно повернути: «Дорогі ветерани, ми перед вами в неоплатному боргу!» І так із року на рік, одні й ті ж слова...
Ми, ветерани Великої Вітчизняної, зробили все, щоб ви жили. Так проявіть же і про нас справжню турботу. Цього потребують наші рани, які ниють.
