Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Як Україні ставитися до малоросів

25 січня, 2008 - 00:00
МАЛЮНОК IГОРЯ ЛУК’ЯНЧЕНКА

Що не говори, а не щастить нашому видатному поетові Василю Симоненку з однофамільцями. Окрім «вірного ленінця» Петра, в Україні з’явився ще один малоросик із таким же прізвищем, що претендує на роль нашого пророка — Іван. Його стаття в одіозній проросійській газетці (що виходить, як ні в чому не було, в інтернаціональній Україні) «Русская правда» в №49—52 за 2007 р. свідчить про це вельми однозначно. Чого варта сама її назва «Как Украине стать Россией»!

Перш ніж почати полемізувати з автором, мені хотілося б розповісти читачам, звідки в Україні беруться такі ось симоненки. Проживаючи в найбільш східній області нашої країни, я неодноразово зустрічав серед своїх знайомих людей, які вважають нашу незалежність прикрим і тимчасовим непорозумінням. Вони дивляться виключно російські телеканали, читають російські газети, стежать переважно за російським культурним і спортивним життям, відверто ігноруючи при цьому все українське.

Природно, що, маючи при цьому яскраво виражену євразійську ментальність, ці, з дозволу сказати, громадяни України бачать у сучасному напівтоталітарному режимі в Росії зразок для наслідування. Заради справедливості, потрібно зазначити, що успіхові їхньої проросійської пропаганди в нашій країні в чималій мірі сприяє повна відсутність державної ідеології в Україні.

Тому природно, що Іван Симоненко свій опус почав з оди УРСР. Після цього, для контрасту, тут же пославшись на джерело з «Дзеркала тижня» (Геннадій Друзенко «Анатомія української невизначеності. Думки вголос». №32, 1.09.2006 р.), автор твердить, що Україна посідає сьогодні перше місце в світі за темпами вимирання населення.

Як кажуть, за що боролися — на те й напоролися. При цьому я маю на увазі аж ніяк не блискучий хід думки Симоненка, а його агресивну некомпетентність у частині обізнаності в історії народу, до якого, судячи з прізвища, на жаль, належить. Адже перше місце в цьому випадкові — пряме свідчення наявності, за Дж.Мейсом, постгеноцидного суспільства в нашій країні і опосередковане підтвердження того, що саме в Україні (а не в СРСР загалом ) 1933 року був геноцид її титульної нації.

Далі автор розчулюється досягненнями путінської Росії. Наприклад, тим, що там на душу населення на місяць сьогодні виробляється (вірніше, видобувається з надр. — O.К. ) по тисячі доларів валової продукції, а особисте споживання «майже двох третин» росіян не менше аніж 350 долларiв на місяць. І невтямки цьому Івану, що не пам’ятає роду-племені: а куди діваються при цьому, по-перше, десятки мільярдів доларів понад третини росіян, а, по-друге, 650 доларів тих їх співвітчизників, які зуміли відламати собі меншу частину з належної особисто їм частини загальнонаціонального пирога?

Але Симоненко нарікає на те, що Україна замість того, щоб «використати останній шанс» присмоктатися до цього небаченого (на глибоке переконання автора) процвітання «старшого брата», преться в непотрібне їй НАТО, де особисті доходи громадян, за даними того ж Симоненка, перевищують валовий продукт на душу населення в Росії в декілька разів. Ось така «залізна логіка» цього нашого інтегратора виключно в напрямку а ля Норд-Ост.

Не маючи й не бажаючи мати ні найменшого уявлення про національні інтереси своєї (?) країни, автор прекрасно розбирається не лише в національних інтересах Росії як таких, але навіть в її інтересах щодо України. Це, на його думку передусім — стабільність, платоспроможність і відсутність ворожості до «матінки» з боку її «молодшої сестри». Останній інтерес, як загальновідомо, має на увазі неухильну субординацію у стосунках між «молодшим» і «старшим» братами, а зовсім не загальноприйнятий міжнародний контекст дружніх відносин між двома країнами.

А ось за що ми всі повинні щиро подякувати Іванові Симоненку, так це за те, що він — один із дуже небагатьох апологетів російського імперіалізму, який прямо говорить про те, що НАТО його зарубіжним босам бачиться не як «військова загроза, а механізм витиснення російського бізнесу з суміжних територій».

Але після цього, як кажуть, Івана понесло, і він «на повному серйозі» заявляє буквально ось що: «Україна, навпаки, служила досі не лише форпостом Грузії та Молдови, але й каталізатором заморожених конфліктів у Придністров’ї, Південній Осетії та Абхазії». Це вже, погодьтеся, наш малоросійський Ваня видав «чисто від себе», не узгодивши своє ноу-хау зі своїми московськими батьками-наставниками.

А загалом же, автор щира й недурна людина і тому іноді мимовільно буває об’єктивним: «Росіяни звикли пишатися не особистою свободою, а великою державою». Як кажуть, ні додати, ні відняти. Хіба що лише те, що американці, а особливо європейці саме за це зневажають і стороняться всіх цих ментальних рабів зі Сходу, єдиним «достоїнством» яких є їхня азіатська гордість за свого всемогутнього правителя.

Але в нас, українців, і цього «достоїнства», за спостереженнями самого Симоненка, вже немає, і тому для нас, слідуючи його совковому аналізові становища, залишається один вихід — «стати Росією». Ось воно — чисте азіатське ігнорування не лише іншої думки, але й іншого світогляду. І ця відмінна російська ментальна риса з’явилася в більшості духовно русифікованих українців замість їхньої природної толерантності якраз після Голодомору 1933 року. Саме на цю трансформацію українського духу і розраховували не в останню чергу кремлівські ідеологи геноциду-33 з найближчого оточення Сталіна.

Далі автор обурюється тому, що світова історіографія не визнає Київську Русь, як колиску трьох братніх народів, має сумнів у єдності української нації «від Сяну до Дону», таврує ганьбою більшовиків за їхню політику «українізації» і «викриває» Миколу Хвильового, Івана Багряного та Олену Телігу як етнічних росіян. Все це, погодьтеся, настільки дрібно, що ставить під сумнів прагнення автора заявити про себе публічно як про нового російського інтелігента. І не лише в очах українців, але і в очах його московських заступників.

Я не прихильник застосування таких радикальних заходів, як «чемодан, вокзал — Росія» до подібного роду наших, із дозволу сказати, співвітчизників. Але одного я зрозуміти все ж таки ніяк не можу. Ну якщо ти так не любиш власну країну й обожнюєш сусідню, і якщо остання запрошує тебе до себе на ПМП (у Росії, як відомо, існує державна програма з переселення співвітчизників із країн СНД), то що тебе втримує в цій так нелюбій тобою батьківщині? Хіба що лише та обставина, що Путін із товаришами запрошують таких ось симоненок аж ніяк не в свої столиці, а за смугу осілості? Тут мимовільно дивуєшся геніальній прозорливості нашого безсмертного Кобзаря, що дав на віки характеристику взаємовідносин малоросів зі своїми панами: «Раби, підніжки, грязь Москви»...

Олександр КРАМАРЕНКО
Газета: 
Рубрика: