Серед нагальних завдань, які повинен вирішувати новий уряд, чи не найпершим є стримування різкого зростання цін на продовольчому ринку. І поки економічні відомства готують зміни до чинного законодавства, інша, не менш зацікавлена у гальмуванні «спринту цін», частина суспільства — пересічні громадяни — пропонують свої підходи до вирішення цього питання, як, наприклад, наш постійний читач киянин Юрій Стаднiченко.
Під час останніх президентських перегонів нинішня влада, що тоді була опозицією, звинувачувала владу тогочасну у некваліфікованому застосуванні механізму підвищення пенсій, через що, на її думку, й відбувалося стрімке зростання цін, головним чином — на продукти харчування. Проте після цього пенсії тривалий час не підвищували, а ціни на продукти харчування, як і раніше, «повзуть вгору». Не даватиму власної оцінки поясненням цього явища нинішньою владою, зосереджусь на іншому: хочу запропонувати механізм, застосування якого, на мій погляд, без здійснення будь-яких адміністративних кроків з боку держави унеможливить необґрунтоване зростання цін на продовольчі товари.
Стверджую: не витрачаючи жодної копійки бюджетних коштів, держава має усі можливості наповнити свої «комори» сільськогосподарською продукцією. Частина цієї продукції йтиме на харчування особового складу Збройних сил та інших воєнізованих формувань, дітей у дитячих будинках, ветеранів у будинках ветеранів, хворих у лікарнях; інша частина — для здійснення так званої інтервенції (іншими словами — насичення) на ринку продовольчих товарів, завдяки чому й стримуватиметься зростання цін. Потрібно буде лише визначитись, чи «викидати» ту продукцію на загальний продовольчий ринок, чи забезпечувати нею за помірними цінами лише найнезахищеніші верстви населення — інвалідів, пенсіонерів, багатодітні сім'ї тощо.
Звідки ж державі узяти ту продукцію? Як на мене, усе дуже просто. Зараз виробники сільськогосподарської продукції (і фермери, і колективні господарства) сплачують податки грошима. А чи не краще стягувати їх, так би мовити, натурою, тобто продукцією? Знаючи площу угідь і якість ґрунтів кожного господарства, а також у якій кліматичній зоні кожне з них розташовується, держава може підрахувати, скільки тієї чи іншої продукції в середньому може кожне з господарств вирощувати. Після чого господарства діляться на групи. Господарства першої групи розраховуються з державою пшеницею (кожне з них віддає державі, приміром, 15% від тієї кількості пшениці, яку в середньому спроможне виростити на своїх угіддях); господарства другої групи за таким же принципом розраховуються телятиною, третьої — капустою, четвертої — свининою, п'ятої — морквою тощо. Наголошую: я у жодний спосіб не пропоную примушувати жодне господарство на усій площі земель, що йому належать, вирощувати ту чи іншу культуру — якщо мої пропозиції будуть реалізовані, то кожне з господарств буде вимушене для сплати державі податків використовувати лише певний відсоток своїх площ (хіба зараз у принципі не те ж саме відбувається?), на решті площ господарства вирощуватимуть те, що вважатимуть за доцільне — ринок є ринок.
Якщо отриманої таким чином продукції державі не вистачатиме для суттєвого стримування зростання цін, то держава, а не приватні імпортери, має додатково закуповувати цю продукцію за кордоном. Держава має можливості робити це у таких кількостях, у яких не може собі дозволити жодний приватний підприємець. А якщо закуповувати оптом у великій кількості й не стягувати за імпортовану державою продукцію ввізне мито, то й ціна продукції буде нижчою. У разі прийняття закону, яким передбачається зниження ввізного мита на м'ясопродукти, що завозять приватні імпортери, його чинність слід обмежити 2005 роком. А у подальшому проблему наповнення ринку сільгосппродукцією і утримування цін у прийнятних межах здійснювати у пропонований вище спосіб. Якщо держава ввозитиме лише необхідну кількість продукції, то зникне й загроза втрати робочих місць півтора мільйонами працівників аграрного комплексу, про можливість чого попереджають деякі економісти.
Нехай не складається враження, нібито держава, якщо стягуватиме податки з виробників сільгосппродукції натурою, недоотримуватиме кошти у бюджет: по-перше, вона не закуповуватиме продуктів для військових частин, дитячих будинків, лікарень тощо, тобто не витрачатиме на це кошти з бюджету; по-друге, продукцію, яку держава використовуватиме для інтервенції на ринку, вона продаватиме, тобто отримуватиме кошти для поповнення бюджету.
Ще один аргумент на користь викладених вище пропозицій. Аграрний сектор, як відомо, належить до найкорумпованіших галузей господарства країни. Якщо ж запровадити те, що пропонується вище, тобто якщо власники та керівники господарств здаватимуть лише чітко визначену кількість тієї чи іншої продукції, то їм не потрібно буде приховувати, скільки насправді вони вирощують продукції в своїх господарствах, і якою насправді є врожайність вирощуваних культур. Тоді про істинний стан справ у сільськогосподарському секторі знатимуть і уряд, і суспільство.
