Шановна головний редакторе!
Завжди з цікавістю ознайомлююся зі злободенними статтями, що вміщуються у вашій газеті. До них належить і «Маніфест прямої демократії» Володимира Стуса в №24 за 9.02.2008 р. Автор присвятив її реформуванню нашої державної системи влади і оголив кричущу картину сучасного її стану.
Проте він не намагається розібратися в причинах недоліків нашої системи влади, що неминуче робить його подальші пропозиції дуже сумнівними.
В. Стус за «реальну демократію», за впровадження механізмів «прямої демократії» і сам пропонує ці механізми, дає їхнiй «наближений опис». Він, як переконаний оптиміст, вважає, що народ «... зараз готовий до здійснення своїх функцій як єдиного джерела влади в країні».
На жаль, Володимир Стус критерії цієї готовності розглядати і не намагається. Яким чином, наприклад, можна оцінити міру адекватності реагування українського соціуму на порушення політиками і обраними при запуску «механізму прямої демократії», який пропонується ним, чиновниками і суддями своїх передвиборних обіцянок і посадових обов’язків? Адже не секрет, що технологія обдурювання і підкупу виборців, в якій активно використовуються ЗМІ, реклама і т. ін., у нас настільки пішла вперед, що ніяка Швейцарія, на яку полюбляє посилатися В. Стус, і нігтя не варта. Звичайно, мотиви Стуса щирі, чисті й заслуговують на повагу, але так і хочеться сказати: дорогий Володимире, утопія все це, утопія. Своєрідна citta ideale (італ.) в загальнодержавному масштабі й не більше.
Але якщо ми торкнулися свідомості виборців, тобто суспільної свідомості українського соціуму, хотілося б зупинитися на одному пункті, який вміщений Стусом до переліку кроків щодо реалізації «механізму прямої демократії». Незрозуміло чому, але він до соціальної й культурної сфер зараховує те, що до них не має жодного відношення. Я маю на увазі «... послідовність у відділенні релігії від держави і недопущення появи офіційної державної церкви, протидію спробам накинути одну державну ідеологію будь-якого типу» (п. 6). Переконаний, що все це автору слід було вмістити під рубрикою «У сфері формування суспільної свідомості». Але якщо він заговорив про ідеологію, то не можу втриматися від того, щоб не висловити з цього приводу деякі зауваження.
У нашому суспільстві досі переважає цілком дика, до неподобства, помилкова думка. Вважається, що якщо із зникненням комуністичної монопартійності, з розвалом СРСР і отриманням незалежності марксизм-ленінізм перестав бути обов’язковою державною ідеологією, то нам це принесло духовну свободу. У Конституції ми визнали «багатоманітність» ідеологій і виключили появу будь-якої «обов’язкової» (ст. 15), наївно вважаючи, що дане питання вирішене правильно. А насправді ж ми цією псевдо-деідеологізацією ввели в Україні нову єдину державну ідеологію. Так, марксизм-ленінізм зник, але у суспільній свідомості, як і в природі, вакуум неможливий і його відразу ж замінила інша система духовних цінностей — «лібералізм». Його головна особливість — декларування повної «свободи і рівності» всіх світоглядів, ідеологій, забобонів, помилок і т. п.
Тому заклик Володимира Стуса протидіяти «спробам накинути єдину державну ідеологію будь-якого типу» виглядає дещо дивно. Як можна накинути те, що вже є, реально існує? Інша справа — чи потрібен він, цей лібералізм, нам? Адже його недоліки у всьому світі очевидні й сьогодні ця ідеологія в глобальному глухому куті. Чи не настав час нам від нього відмовитися раз і назавжди? Але чим тоді замінити лібералізм? Як не допустити обмеження демократичних свобод? Авторитаризм, тоталітаризм та інші «ізми» мають назавжди залишитися в минулому. Треба зробити так, щоб виключити всі чинники, які лякають В. Стуса і багатьох інших в перспективі отримання Україною державної ідеології, відмінної від лібералізму. Чи можливо це?
Сьогодні Україна перебуває на роздоріжжі. Ми ризикуємо бути втягнутими у вир небезпечних конфліктів, у протистояння різних груп населення, а парламентська криза виникла через недооцінку значення духовної складової нашого життя. А в Європі ж її давно вже гідно оцінили. Вони нам ще з радянських часів кричать про свободу, права людини і т. п., але не кажуть найголовнішого. Те, про що у вашій газеті побіжно згадала письменниця Оксана Пахльовська (№19 за 2.02.2008). Вона сказала: «Європа є дуже складною і зовсім не безпроблемною реальністю, яка створювалася віками. Але її благословенний культурний код — єдність в різноманітності — заснований на ідеї центральності людини». Так, ось вона, та сама ідея, яка має стати основою нашої української державної ідеології — ідея центральності людини.
З повагою,
Валентин КРИВЧЕНКО
