Нещодавно в одній із київських газет з’явився матеріал, автор якого по-своєму трактує вихід у світ першої поетичної збірки Тараса Шевченка, вже вкотре вбачаючи в поетові недолугого молодика, якому просто випадково пощастило зі «спонсором».
Відомо, що в радянські часи офіційні (або хрестоматійні) біографії знаменитих українців завжди піддавалися нищівному цензуруванню номенклатурними «літературознавцями в цивільному» або їхніми підручними, які вміло ретушували справжнє і творче обличчя, тож кам’янили людські риси, прикриваючи їх бронзою вищості та неприступності. Такими наші славетні предки тривалий час лишалися для тих, хто не особливо замислювався та й не хотів вникати, якими ж насправді були люди, чиї імена вже назавжди залишаться нам у спадок: «...і живим, і ненарожденним». А нині зворотний «пішов процес» — вишукування в біографіях подій і фактів, які б принизили поета чи письменника і дозволили будь- кому потішатися з того, що, бачте, грішили генії, і горілку пили, і борги не завжди віддавали, і не щомиті думали про Україну...
Як на мене, то «смажені» епізоди аніскільки не применшать достойника в очах тих, хто розуміє, задля чого відбувається так зване «розвінчання». Однак тиражування його в такій кількості — це вже небезпека, бо ж культивує цинізм у ще не зміцнілих душах молодих українців. На таке наважуються тільки ті, на кому закінчується рід, а отже, не буде ні дітей, ні внуків, ні правнуків, яким доведеться спокутувати гріхи, бо ж усохне генеалогічне дерево (кущ); або ті, котрі безплідні як творці і невдатні ні до прози, ні до поезії, ні до науки про них.
Коли хочеш стати дійсно професійним журналістом, треба мати, окрім розуму, почуття міри, гумору і гідності. Коли — ремісником, тоді достатньо витрусити щось зі спідньої білизни класика і підняти над своїм кущем, нагадавши усім: «Та це ж я!»
«Якби ви вчились так, як треба...»
На жаль, наука прийшла з- за океану, де по два роки не перуть сукні, щоб потім засвітитися на всіх світових телеекранах і стати не менш відомим, аніж президент.
«...то й мудрість би була своя».
Наскільки вона «своя» в тих, хто сприяє цьому?! Може, вони бояться «Хвилі свободи»? Та ні: «...їм байдуже — панам жито сіють».
Ну що ж, «побачимо, які будуть жнива...» Якщо вродить сам бур’ян, то немає надії на хліб... Духовний, звичайно.
Останні акції з барикадами у Львові і в Києві підтвердили, що журналісти об’єднуються і протестують, коли судова влада не стає на їхній бік. Ну що ж, вони мають право. А яким чином може відстояти свою честь і гідність мертвий класик?! Хіба що приходити у сни і будити залишки сумління. Якщо вони є.
А поки що компартійні боси- літературознавці мають утішатися: їхнє криве ідеологічне дзеркало хоча й розкололося, а його уламки все ще потрапляють у серця деяких працівників пера.
Однак згадаймо і прикутого героя, з якого хижак точив кров, а серце оживало і сміялося. І над хижаком, і над його «дядьком». Оксана ДУМАНСЬКА Львів
