У суспільстві вже давно говорять про потребу змін в українській політиці. Чого ж саме бракує нашій політиці? Аж ніяк не інтелекту, знань, ідей. Бракує народності — того енергетичного зв'язку з народом, відчуття його болю. А ще — відповідальності та послідовності. В політику мали б прийти люди з новими підходами, новим розумінням своєї ролі, завдань.
Нові представники бізнесу розпочали боротьбу за депутатські мандати під гаслом «Владу — середньому класу», зараховуючи при цьому до середнього класу, як підприємців із доходом 200 тис. грн., так і вчителів із місячною зарплатою 300 грн. Перепрошую, але це вчора учитель був середнім класом. Сьогодні ж він, як і більшість українців, — люмпен або «малозабезпечена категорія населення». Це вчора той учитель (інженер, робітник) міг потрапити до Верховної Ради (те, що він у цій Раді ніяких доленосних рішень не приймав — інше питання, але його працю було пошановано), а сьогодні? Ви покажіть мені того, хто заплатить за внесення до виборчих списків «представника середнього класу» iз зарплатою 200 (чи навіть 1000) гривень! Чи безробітного. Навіть найталановитішого, тричі харизматичного. Хоча саме таких людей, якi звикли до щоденної копіткої праці, здатнi скрупульозно вчитуватися, вдумуватися в кожну букву закону, прогнозувати наслідки прийнятих рішень, і не вистачає у парламенті.
Я особисто не погоджуюся із твердженням, що «лише бізнес є і повинен бути авангардом суспільства». Економіки — так, але суспільства... Для того, щоб і бізнес, і всі сфери людської суспільної діяльності нормально розвивалися в авангарді суспільства, мають бути представники різних сфер, різних категорій населення і з різними доходами.
І радники у керівників держави мають бути не лише із когорти докторів наук та «заслужених». Бо, хто краще за безробітного знає, який пункт закону чи міністерської інструкції захищає його, а який — лише чиновника центру зайнятості? Що треба зробити, щоб працедавець діяв у рамках закону?
Нині в Україні існують різні політичні настрої та течії. І всі вони мають бути представлені у майбутній Верховній Раді: провладні, опозиційні, нейтральні. Щоправда, як опозиційні, так і провладні настрої не є однорідними. Наприклад, у лавах опозиції є як відверто антивладні (ті, хто не сприймає ніяких дій влади — ані негативних, ані позитивних), так і конструктивно-опозиційні (ті, хто об'єктивно аналізує дії влади, вказує на помилки, недоліки, відстоює свою позицію з певних питань) сили.
Прихід до Верховної Ради виключно провладних партій — явище бажане для влади, але не для суспільства. Це може принести два-три роки спокійного життя владі, але пізніше обернеться соціальними катаклізмами. Чому? По-перше, через можливість прийняття рішень на користь тільки однієї сторони. По-друге, відсутність опозиції у Верховній Раді — це загроза демократії. По-третє, ВР у такому випадку не буде центром політичного життя в державі. Цей центр зміститься в регіони.
Тоді чому ж так заповзято в чиновницьких кабінетах готується організований «похід» виконавчої влади у представницьку? Адже за будь- якого розвитку подій за такий короткий термін кількість незадоволених владою не може сягнути тієї критичної межі, за якою можливий реванш тих, хто програв президентські вибори? Щоб назавжди поховати політреформу? Але саме на гаслах політреформи, обіцянці «відібрати трохи повноважень у президента Л. Кучми і віддати народу» прийшла до Верховної Ради в 2002 році тодішня опозиція (нинішня влада).
Я, прихильниця президентсько-парламентської форми правління, довго звикала до думки про парламентсько- президентську Україну. Але якщо ідею кинули в народ, якщо народ підтримав її, то як же тепер відступати? Адже ж народні Майдани — лише для екстремальних умов. У повсякденному житті мають бути інші методи та механізми участі народу у вирішенні загальних справ. Політреформа таки потрібна, щоправда, у дещо іншому, ніж обговорювалося досі, варіанті.
Та, мабуть, головним стимулом боротьби за Верховну Раду є інше. Вже сьогодні видно, хоч якою була б наступна Верховна Рада, перед Президентом буде поставлене питання кадрових змін, точніше, створення команди. Професійної, зваженої, цілеспрямованої. І питання прем'єр-міністра постане. Нинішній склад влади командою назвати важко. Не тому, що там носії різних політичних ідеологій. А тому, що бачимо намагання реалізувати на практиці кожним членом команди саме свою ідеологію, своє бачення, а не єдину стратегію, за яку проголосував народ на президентських виборах.
Отож для злагоди, миру в суспільстві в наступних Радах, мають бути як представники тих, хто виграв вибори, так і представники тих, хто програв. І праві, й ліві. Бо інакше ідеологія одного з міністрів — якби у галузь прийшла «людина бідна і голодна, то справи були б значно гірші» («День» від 17 червня ц. р.) — стане панівною при доборі кадрів. І соціальні питання комусь треба відстоювати, і піднесення ролі громадянина й інтелектуального потенціалу народу. Саме ці проблеми професійно відстоював, наприклад Євген Марчук, будучи народним депутатом і на посадах секретаря РНБОУ та міністра оборони.
Спостерігаючи за партійним будівництвом в Україні, переконуємось — потрібна департизація влади, а також припинення членства в партіях на період перебування на державній службі — тоді не буде спокуси розбудовувати партію за рахунок галузі або регіону. Не буде проблеми «перебіжчиків», перевтілювання однієї партії в іншу, щоб посаду зберегти. І вибори будуть чесними, і довіра народу до партій буде більшою.
Нам потрібна чесна, працьовита, бойова Верховна Рада з різними поглядами: націонал-демократичними і соціал-демократичними, ліберальними і лівими. В ній повинні бути представники і галичани, і «донецькі»; і центр, і схід; і «столичні», і «периферійні». Чи врахують усе це при формуванні виборчих списків партій?
