Добрий день, шановна редакціє!
Дуже поважаю, люблю, ціную (намагаюся не пропускати жодного
номера) газету «День».
Читаю газету «День» саме тому, що вона є однією із небагатьох,
що висвітлюють політику та інші питання саме під таким кутом і в такому
аспекті, яким я цікавлюся. Дуже імпонує подання матеріалів, коли стислий
факт поєднується із лаконічним коментарем професіонала. Хоча, звісно, подобається
й більш глибокий аналіз у рубриці «Подробиці».
Аналіз економічних подій Ірини Клименко, як мені видається,
є квінтесенцією господарського життя країни.
Хотілося б побільше таких глибоких досліджень, більше думок
експертів: О. Плотникова, М. Олівенського. Есе Андруховича, Іздрика та
інших є справжньою знахідкою і «родзинкою» «Дня».
Р.S. Вперше спробував написати до газети. Можливо,
вас зацікавить моя коротенька розповідь, яку я додаю до листа.
«НАДЗВУКОВI ВIЙНИ», АБО «НIЧНI СТРАХИ»
Ні, таке траплялося й раніше. Але щоб так голосно та ще
й тоді, коли навіть екскаватори не наважуються порушити святої тиші ночі
з суботи на неділю?!
Прокинувся я о четвертій ранку. Одразу спало на думку:
мабуть, мої любі сусіди не втрималися від спокуси випробувати свої надпотужні
колонки за нічних умов. Хочуть, аби всі навколо заздрили новісінькому музичному
центрові й раділи за них цілодобово.
Скажу відверто, російську естраду я завжди недолюблював.
Але уявіть собі мої страждання, коли пісні ненайліпших її представників
лунали протягом двох годин!.. До речі, — роздумував я, намагаючись заснути,
— чи не повернеться Україна в лоно «старшої сестри»? Правильно В. Портников
сказав, що аби в росіян було все гаразд, то не нові «Союзи» вони б клонували,
а до Європи подалися б. Та може, вони ще довго так збираються тягти? То
вже ні, нам з вами не по дорозі. Нам би лише президента іншого...
Так це ж ще не все. Виявляється, там ще й «імперський комплекс
неповноцінності» знайшли. Ну, з комплексами — то вже до Фрейда. Цікаво,
що за бажання такі в них у дитинстві були? Просто тобі перверсії якісь:
кому Севастополь, кому Крим, а кому й ціла Україна. Лужков, Затулін, Зюганов...
Шура, Кіркоров, ще бозна хто. І коли воно оце скінчиться? Хоч би дожити.
І що за пісні? — ні музики, ні тексту. Така нудьга. Так, цьому треба покласти
край. Піти вранці до сусідів? Не допоможе. Перевірено. Ну не вірять вони,
що не такі вже й звуконепроникні наші стелі. Вирішено, будемо карати...
Рада Європи. Червень 1999 р. Як часу мало. І зовсім я не проти скасування
смертної кари... Не на смерть же я їх каратиму! Раненько, о дев'ятій годині,
розпочав безкомпромісну й навіть трохи жорстоку (невже я таке сказав щодо
них) артпідготовку (гайковим ключем бив у батарею протягом хвилини). Це
щоб прокинулися. Колонки закинув на шафу й повернув до стелі динаміками.
Дістав щось із ранньої Metallica (хто не знайомий з творчістю гурту — це
особливо «милозвучні» мелодії). Увімкнув, а сам утік до кімнати з найтовщими
стінками. Тепер можна і послухати. Трохи заголосно, але краще за Шуру.
І всі мали 30 хвилин прекрасної музики. І всі раділи (напевно!).
Антигуманно? Може, трішечки. Але що просоціально, то це
— точно. Під це можна підвести лише одну категорію «виховання»: з елементами
помсти.
Ваш читач Ігор ГУБАРЄВ, студент II курсу Київ
