(Відгук на статтю Сергія ШЕВЧЕНКА «Політика безпеки держави», «День» №120, вівторок, 24 липня 2007)
Питання, поставлене газетою «День» не перший раз з’являється на її сторінках і в буквальному значенні слова, зачепило мене, — людину досить літню, своєю актуальністю. Чому? Та тому, що, безперечно, говорити про історичну пам’ять потрібно постійно і просто необхідно, щоб не упустити головного в нашому житті — встигнути передати історію країни, історію своєї родини (які взаємопов’язані, хочемо ми того чи ні) молодшому поколінню. І «не потрібно чекати на нашу державу… Самим будувати свою пам’ять, свою історію… Виховувати належним чином своїх дітей, впливати на громадську думку, пробуджувати власну думку», як казав на шпальтах газети один із журналістів видання.
До такої думки я привчив себе давно і хочу поділитися досвідом, я сказав би — родинною «політикою пам’яті». Звичайно, знати історію України, зберігати її, знати видатних українців, які можуть слугувати за приклад для наслідування і передавати відомі факти історії на пам’ять нащадкам — це святі постулати. Але чи добре ми знаємо власну історію, історію наших бабусь і дідусів, їхні успіхи та невдачі, їхні життєствердні принципи, з яких можна мати корисний урок? Десять років тому я не відповів би позитивно на це запитання, бо погано знав історію свого роду. Поступово, не відразу, по крихтах збирав я історію родини, залучаючи до пошуків синів та онучок. Так ми довідалися про мого прапрадіда, військового лікаря Юхима Івановича, співучня М.В. Гоголя та Є.П. Гребінки в Ніжинській гімназії вищих наук. Так дізналися про прадіда Михайла Юхимовича, вченого-агронома, який створив у 1880-і роки на Черкащині зразкове Мошногородищенське буряко- зернове господарство. Також ми дізналися про мого діда Михайла Михайловича, учасника подій УНР 1918 р., який лишив місце петербурзького урядовця, щоб у Києві, за його переконливими словами: «в теперішні часи жити і служити у рідному краї…». Гадаю, кожна українська родина знайде серед своїх предків історичну особистість, якою можна пишатися, адже еліта складається не лише з видатних осіб — усі наші предки тою чи iншою мірі створювали Україну, в якій ми зараз живемо.
Проте в моїх прикладах є уроки і сучасної політики пам’яті. Ми знали, що в Городищі прадід М.Ю. Філіпченко вирощував цукровий буряк; він залишив нащадкам книгу про свої досліди підвищення його цукристості, і в родині пишаються його досягненнями. Тому пiд час подорожi до Городища, в місця його сільськогосподарської діяльності, я видивлявся поля з прадідовим цукровим буряком і не знаходив. Здивування розсіяв місцевий старожил: «Під час бурі впала остання стіна цукроварні, лише дві труби залишалося». Цукроварню було стерто з лиця землі — така руйнівна політика пам’яті української економіки на рівні держави: розікрали, розтягли, знищили Маріїнську цукроварню, яка славилася високою технологією, викресливши її з пам’яті, тому й зник цукровий буряк із городищенських полів.
Але в Городищі, в невеликому провінційному містечку, проявляється абсолютно інша політика пам’яті історії про своїх попередників. У місті функціонують декілька музеїв: iм. Івана Ле, iм. Гулака-Артемовського, краєзнавчий музей, і, що вельми знаменно, існує музей Городищенського агрономічного коледжу. Історія створення коледжу тісно пов’язана з ім’ям М.Ю. Філіпченка — це з його ініціативи 1891 року було створено сільськогосподарську школу. Сюди я приїжджав із синами познайомитися з місцями перебування прадіда. Така наша традиція родинної політики пам’яті. У коледжі бережно зберігають пам’ять про фундатора школи, який прославився в Городищі й іншими добрими справами: спорудженнням Мошенської лікарні за спільним проектом із В.В. Городецьким і Олександрійської винокурні. Директор коледжу Іван Іванович Хоменко, показуючи експонати Музею коледжу з цікавістю ділив ся планами увічнення пам’яті першого опікуна школи М.Ю. Філіпченка — цього року буде встановлено пам’ятну дошку з його ім’ям. Тепер ми часті гості коледжу, допомагаємо оновити музей новими експонатами. Хочу підкреслити на цьому прикладі вияв політики пам’яті на рівні громадської думки. За моїм переконанням не варто сподіватися на милість держави, оскільки чекати на державний підхід до історичної пам’яті народу доведеться ще дуже довго. Хоча була б важливою підтримка державою родинної політики пам’яті.
