Кажуть, щоб залишити слід на землі, потрібно народити дітей, побудувати будинок і посадити сад. І правда, що може бути більш благороднішим, почеснішим і кориснішим для людини, яка приходить на цей світ, ніж створення сім’ї та продовження роду, облаштування свого житла, свого родинного гнізда — затишного й привітного. І на додачу до цього квітучий і плодородний сад. Хто не мріє про такий земний рай? І хіба так багато треба, аби його створити? Було б лише бажання. По цеглинці, по зернинці...
З іншого боку, ми не завжди задумуємося над глибокою філософією цієї народної мудрості. А в ній весь сенс нашого земного людського життя, нашого призначення, нашої визначеної Богом місії. Більше того, якщо підійти до цього з мірками цілком практичними, або, як прийнято сьогодні говорити, прагматичними, то вибудовується трикутник, який і є основою нашого буття на землі. І не просто однієї людини, а й суспільства.
Давайте поміркуємо. Діти — це майбутнє, це родовий ланцюжок роду, будинок — це не просто дах над головою, місце для проживання, а той якір, який тримає людину на своїй землі, це родинне гніздо, де накопичується духовна енергетика роду, яка й передається з покоління в покоління. І сад, який уособлює не лише красу, а передусім багатство, добробут. А тепер спробуємо перевести це в суспільну площину. Тобто глянемо на цей трикутник людських обов’язків через призму суспільно-економічних чинників, які є визначальними для життя не тільки окремої людини та її сім’ї, а й спільноти, громади, суспільства, врешті — країни. І маємо три категорії: демографічну (сім’я, діти), соціальну (житло, побут) і економічну (сад, праця). Причому — саме у такій послідовності, а не навпаки. А то постійно нам нав’язують тезу про те, що економіка — первинна основна, а все інше потім: і сім’я, і діти, і житло. Але ж економічний процес є безперервним, а отже без вирішення демографічних і соціальних проблем він не тільки не матиме продовження, а й належного, якісного розвитку. Людина — не механізм, не робот, якому, крім штучної енергії, нічого для плодотворної роботи не потрібно. Саме вона створює моральний, духовний і культурний клімат у родині, в суспільстві. І її потреби, її вимоги не є другорядними, які можна задовольняти за залишковим принципом, а чи відкладати на потім. Невипадково саме до Людини, як індивідума, звернуті десять Божих заповідей і практично все Святе письмо Старого і Нового завітів. Хочу наголосити — оті три вимоги (діти, дім, сад) стосуються кожного з нас особисто. А отже, особистісним має бути і їхне виконання. Бо якщо ми говоримо, наприклад, про дітей, то слово «народити» має не лише фізіологічне значення. Як на мене, це означає і саме народження повноцінної людини. А отже, слова «народити» і «виховати» у даному контексті є синонімами. На превеликий жаль, не всі батьки це розуміють. І свої обов’язки по вихованню часто не однієї, а кількох дітей перекладають у кращому випадку на бабусь і дідусів, а здебільшого — на державу, суспільство. Сьогодні сирітство й напівсирітство має тенденцію до збільшення, хоч ніяких причин для цього немає. І це уже не просто окремі обурливі факти, а ганебне явище для країни. Та, незважаючи на це, держава і суспільство, зі свого боку, покірливо беруть на себе не лише додаткові клопоти по вихованню дітей, а й підвищують матеріальні винагороди заради збільшення народжуваності. Що ж, — цілком людські, гуманні вчинки. Але ж далеко не гуманно, більше того, аморально виглядають зустрічні вчинки не окремих, а багатьох батьків, чиї діти сьогодні туляться по різних притулках, дитячих будинках і чужих сім’ях. І це тому, що суспільство поблажливо ставиться до цих нелюдяних вчинків: з одного боку, займається благодійністю, а з другого — мовчки дотує своїми податковими внесками утримання дітей, чиї батьки самоусунулися від виховання, замість того, щоб вимагати від влади більш жорстких заходів впливу.
Не можу обминути і ще однієї категорії сімей. Мова йде про окремі багатодітні сім’ї, де батьки поводять себе так, ніби суспільство зобов’язане матеріально утримувати їх, дбати про освітній і духовний розвиток дітей. Деякі з них вдаються до шантажу владних структурних організацій. Здається, про подібні вчинки свого часу розповідала газета «День».
Або візьмемо два інші моральні обов’язки людини: побудувати дім і посадити сад. З цього приводу пригадую випадок, коли один відомий бізнесмен і політик запросив до себе на дачу групу журналістів, аби в такий спосіб реабілітувати себе перед тими, хто звинувачував його у нечесному і непрозорому зароблянні грошей. Прізвища не називаю тому, що це стосується багатьох, просто далеко не всі готові відчинити ворота свого «земного раю». Але в даному випадку суть не в цьому. А в тому, що коли на моє прохання показати хоч одну цеглину, не покладену, а просто особисто подану муляру, чи деревце в саду і кущ, посаджений саме ним, він, який перед цим пафосно розповідав про три успішно виконані ним вимоги, не знітився, не розгубився, а відповів чи то з образою, чи то з гордістю: «Кожен повинен займатися своєю справою».
Повірте, мені стало його шкода. Багатого, впливового, успішного, публічного. Шкода тому, що за свої прожиті майже 50 років він так і не зрозумів ролі й водночас величі кожної сущої Людини на землі, до якої звернуті слова Василя Симоненка у вірші «Ти знаєш, що ти — людина?». Не знаю, чи він і подібні до нього взагалі коли небудь відчували моральне задоволення від зробленого своїми власними руками...
