Іван Ксенофонтович Лем вирізнявся особливим патріотизмом серед людей свого покоління та епохи, адже завдяки вольовому характеру, організаторським здібностям він зумів згуртувати й повести за собою сільських парубків-однодумців та створити націоналістичне підпілля у селі Мирків Горохівського району. Уже в 20 неповних літ він став станичним «Вербою». Так нарекли його, очевидно, тому, що на березі неподалік садиби Лема росло багато верб. Проте псевдо не відповідало енергійній та сильній вдачі високого на зріст та вродливого юнака. Він був одним із найактивніших і найхоробріших у підпільній роботі, йому доручали найскладніші завдання.
Під час німецької окупації підпілля активно боролося з нацистами. Не раз доводилося дивитися смерті у вічі в бойових операціях і на Волині, і на Львівщині. У 1944 році, коли прийшла Червона армія, Іван Ксенофонтович вирішив: «Якщо вмирати, то лише на рідній землі».
У 1945 році його та ще двох вояків УПА схопили енкаведисти. Сильно побили, а потім кинули, як дрова, на підводу та повезли до Горохова. Звідти відправили до Луцька. Воєнний трибунал засудив Івана Лема до 15 років каторжних робіт. Відбував він їх у шахтах Воркути.
БІДНОЮ БУЛА «БАГАТА ВЕЧЕРЯ»
Вугілля добували вручну, кустарними методами, напівлежачи, а потім лопатами завантажували ним довгі корита. Після виснажливої шахтарської праці чекав не відпочинок, а постійні жорстокі знущання наглядачів, тріскучі морози та холодні бараки. Виживати в цих каторжних умовах Іванові Лему допомогли двоє земляків — Юхим П’ясецький із Миркова та Іван Ковчун із Терешківців (про долю Івана Ковчуна йшлося у публікації «І залишилась хата знову одна» (День, №41-42 від 9 березня 2017 року).
Кожна довгождана вісточка а України була для каторжан найбільшою радістю. Надто бідною була їхня «багата вечеря» у 1947 році. Потайки виміняли на щось хлібину, чай і цукор, припасли трохи більше табірної баланди. Коли опустився в барак Святвечір, повіншували один одного зі сльозами на очах, згадали про рідні домівки й тихо заколядували...
Наперекір усім суворим випробуванням українці таки повернулися до своїх родин. Але для Івана Лема дорога з Сибіру додому виявилася титанічно важкою.
ВИПИВ «РОЗПЛАВЛЕНОГО МЕТАЛУ»
На фатальну зміну Іван Лем пішов один, без Юхима П’ясецького та Івана Ковчуна. На той час, уже після смерті «вождя всіх народів» Сталіна, розпочалися амністії, і всі троє сподівалися, що й вони дочекаються, нарешті, помилування й повернуться додому.
Жахнувся Іван Лем після того, як раптом обпекло вогнем його груди. Думав, що п’є воду, а ковтнув начебто розплавлений метал...
Уже згодом він довідався, що якийсь негідник замінив воду каустичною содою, що від неї «згорів» увесь його стравохід. Надії на порятунок майже не було. Життя виснаженого організму більше місяця підтримували лише фізрозчином.
Не порадували Івана Лема й медики в Києві. 3і своєї практики вони знали, що в таких випадках із тисячі виживає лише один. Але він вистояв. Лише після чотирьох операцій (кожна тривала по 5-6 годин щорічно) відомий на той час в Україні хірург Михайло Коломійченко сказав про свого незвичайного пацієнта: «Бог дав йому козацьке здоров’я».
Іван Лем виховав хорошими людьми трьох дітей. Син Олександр брав участь в афганській війні, нагороджений за мужність орденом Червоної Зірки. Більше 20 років він працює Мирківським сільським головою. Хрещеним батьком Олександра був сподвижник його батька Іван Ковчун. Дочок — близнят Галю й Лесю — теж поважають. Всі троє мають свої сім’ї, дітей та внуків.
Про його життя, яке свідомо можна назвати підручником вітчизняної історії, на жаль, зібрано мало відомостей. Але Іван Лем найбільшою нагородою і щастям для себе вважав те, що йому судилося дожити до часу, коли Україна стала справді вільною.
