З певним острахом очікував я розв’язки великого есе Л. Стельмах «Америка, Америка — велична країна...» (День, 20—21.03.08). Надто знайомою видалася мені вся аргументація авторки, яка, здавалося, ось- ось підведе читача до пропозиції, яку рівно шість років тому (за рік до війни в Іраку) проголосив у широко розтиражованій статті відомий російський демократ Гаррі Каспаров: «В свое время американское руководство спасло Европу от фашизма и коммунизма. Сегодня вновь последняя надежда на него... Так же как и воздушные удары японцев по Перл-Харбор, теракты 11 сентября заставили американцев начать жесткую борьбу за будущее западной цивилизации — войну... Решающий удар нанесут наземные войска. Ближайшей, но не последней мишенью остается Багдад. Необходимо также включить в список Тегеран, Дамаск и, само собой разумеется, Эр-Рияд...»
На щастя, пані Людмила виявилася дуже миролюбною людиною. Вона жодним чином не закликала нас долучитися до бойових дій американців в Афганістані чи Іраку. Або, не приведи Господи, разом напасти на Іран (такий напад уже вважають тільки питанням часу). Л. Стельмах патетично закликала нас до вдячності Америці та навчання «у великого народу дійсно великої держави». А Президента — «оголосити 2009 рік Роком США в Україні». «Чужого не цуратися» нам заповідав іще український пророк. Питання лише, чого саме. Чого не варто запозичувати, доступно, навіть занадто, викладено у скандальному сатиричному фільмі «Борат: культурні дослідження Америки задля процвітання славетного народу Казахстану». «Американський рік» теж заперечень не викликає, єдине — не знаю, чи є вільне місце у розкладі таких подій. Утім можна й поєднати.
Отож, підтримуючи зазначені пропозиції з цього панегірика Сполученим Штатам, я дозволю собі висловити деякі застереження щодо гнівного тону авторки у спонуканні нас до палкої вдячності. Тих, хто не поділяє її тлумачень і оцінок, пані Людмила таврує як «недоумків», «баранів на мотузку», «персон з інтелектом мідії» і т.д., аж до звинувачень в агентурній роботі на неназвану «чужу державу».
Левову частку матеріалу займає авторське тлумачення історії. «Я не прошу беззастережно довірятися фактам, викладеним тут не істориком», — робить слушне застереження пані Стельмах. Дуже дякую, але тоді постає питання, чи варто робити на основі таких «фактів» категоричні, навіть ультимативні висновки. Передусім — безапеляційне твердження, що СРСР ніколи б не вистояв у Другій світовій без допомоги Америки, тобто ленд-лізу. Ленд-ліз — буквально позика, оренда. Тобто допомога, але не безкорислива. Дійсно, американські озброєння та харчі були надзвичайно важливими. Їхній потік пішов на початку 1942 року, коли Радянський Союз уже пережив найтрагічніший період відступу (варто знати, що британські поставки пішли нам уже в липні 1941-го). Дійсно, слід бути вдячними. Але чи дозволяє цифра у чотири відсотки (а саме стільки склав ленд-ліз від загального виробництва озброєнь радянською військовою промисловістю) так категорично стверджувати, що без американської зброї ми б не вистояли? Відповідь очевидна. Варто, гадаю, і нагадати про повоєнну долю ленд-лізу. Поставки припинилися відразу після перемоги над Німеччиною — 12 травня. Президент Трумен потім навіть виправдовувався на Потсдамській конференції, що він підписав цей указ, не читаючи, бо тихцем підсунули. Ленд-ліз не був благодійною акцією. Усю вцілілу техніку слід було повернути власнику. Прямо в радянських портах американці поставили могутні преси, які перетворювали на брикети ті ж самі трактори й вантажівки, які були б так потрібні на полях розорених війною України, Білорусі, Росії...
Був виставлений і конкретний рахунок у 2,6 мільярда доларів (шалені гроші за тогочасними цінами). Правда, потім його удвічі зменшили, взявши до уваги оплату кров’ю радянськими солдатами. Але найцікавіше, що нині Росія як спадкоємиця СРСР із відомими активами і пасивами має остаточно розраховуватися за ленд-ліз до 2030-го... Дрібничка, звісно, але факт вельми промовистий.
І, нарешті, геть не оцінив значення ленд-лізу Олександр Довженко, коли записав у своєму щоденнику у квітні 1944 го:«Америка одмовилася дивитися мiй фiльм «Битва за н[ашу] Р[адянську] Україну». Вона, пiдла, i перекупка, i спекулянтка, не захотiла навiть глянути на ту кров, яку купує вона за свiй свинячий бекон у консервних банках. Будь же ви проклятi, панове американцi, з усiм вашим добробутом i лагiдними усмiшками. Проклинає вас мiй батько, мати i я з усiм народом українським». Хтось, може, назве його за це «недоумком», який не оцінив допомогу, натомість образився через власне его... Але цікавий лист про цей фільм Довженка колеги-режисера Михайла Калатозова, надісланий голові радянського кінокомітету І. Большакову із США під час, як зараз сказали б, піарної поїздки на відкриття «другого фронту»: «В США пока эту замечательную картину не разрешает цензура, требует вырезать все трупы и «ужасы»! Таковы факты, с которыми приходится считаться!» А щодо образливих епітетів Довженка на адресу Америки — «перекупка, спекулянтка», то вже потім з’ясувалося, що, наприклад, нафтова корпорація Рокфеллера «Стандарт Оїл» поставила Гітлеру авіаційного бензину на 20 млн. доларів. Флот «нейтральної» Іспанії фашистського диктатора Франко вивозив американську горючку, а німецькі субмарини, бувало, заправлялися прямо з танкерів в океані. 30% автопокришок для техніки вермахту поставив Генрі Форд, а його філіал у Швейцарії справно ремонтував нацистам вантажівки... Більші цифри не оприлюднені й донині, оскільки свято дотримується «комерційна таємниця»... «Кому — війна, а кому — мати рідна». Це якраз про Америку, точніше, її промислові корпорації, які отримували супердоходи. Уже в 1943 р. США обіймали 60% світового промислового обсягу, експорт американських товарів збільшився у п’ять разів.
Надзвичайно трагічна тема величезних утрат у війні і далі потребує грунтовного дослідження і визначення особистої вини і Сталіна, і його оточення, і маршалів — жодних «священних корів». Але однаково і заслуг, коли такі є. Як треба й визначати частку відповідальності за власну політику кожного з лідерів країн, оскільки війна була дійсно світовою. І не оминати факти, що не вписуються у запозичену ідеологему. До честі Людмили Стельмах, вона згадала про ганебну «мюнхенську угоду», коли Британія і Франція віддали Гітлеру Чехословаччину. І тут варто пригадати, що тоді від Чехословаччини «відкусили» собі й Польща, й Угорщина, яка, до речі, тоді силою придушила незалежність Карпатської України. Що задовго до секретних протоколів Молотова— Ріббентропа був секретний протокол в угоді про ненапад Польщі та Німеччини 1934- го, де в разі війни із СРСР Польща отримувала б Україну. Що глава польського уряду Юзеф Бек запевняв у врахуванні інтересів рейху в разі нападу Польщі на Литву, яка, в свою чергу, без опору віддала Гітлеру стратегічний порт Клайпеду на Балтиці. Що США та Британія жодним чином не протестували проти нападів Японії на Китай та Монголію. Що у 1938 році британський міністр лорд Галіфакс дякував особисто «Гітлеру за неоціненну послугу перед Західною Європою у створенні стіни для стримування більшовизму». А майбутній лідер Індії Дж. Неру писав у своїй книзі, що «політика Британії була повністю профашистською, поки проти неї не виступив природний союзник»... Для мене особисто є великою загадкою, де той «цивілізований світ», який, як стверджує авторка, спостерігав «негідні дії СРСР»? І наскільки цивілізованою була заява віце-президента США Гаррі Трумена 23 червня 1941 року кореспонденту «Нью- Йорк Таймс»: «Якщо ми побачимо, що перемагають німці, ми будемо допомагати росіянам. Якщо будуть перемагати росіяни, ми допомагатимемо німцям. І нехай вони якомога більше вбивають одне одного».
Натомість, публіцисти грішать написанням учнівських творів на тему «Якби Сталіним був(ла) я...» Наразі, за моїми спостереженнями, ніхто ще не переплюнув у цій вправі В.Жириновського, який 9 травня 1995 р. вправлявся перед ветеранам з трибуни на Поклонній горі в Москві: «22 июня 1941 года в 3 часа ночи надо было бомбить немецкие дивизии в Польше! Надо было всю Польшу наизнанку вывернуть, а ни одной дивизии сюда не впустить! А мы Польшу пожалели, потом ее освобождать пошли. Зачем, спрашивается? 9 мая 1945 го поехали Прагу освобождать. Зачем? Она, видите ли, кровью истекала... Ну и пусть бы себе истекала! А мы войну в Берлине закончили и все!»
От і Л. Стельмах шпетить сталінське керівництво, що не дало військам відпочити, а вирішило, «випереджаючи американців, «заграбастати» пів-Європи». Так, Сталін не рахувався із жертвами (втім, двоє його синів теж воювали і навіть гинули на фронті, як і сини Хрущова, Мікояна й інших радянських лідерів, а не сиділи, скажімо, десь у посольствах затишних нейтральних країн). Але одного разу таки вирішив дати військам спочинок, коли з ходу не вдалося прорватися через Віслу до Варшави, де мешканці за наказом лондонського уряду підняли повстання (доля рядових повстанців була дійсно страшною, а от їхній командувач генерал Бур-Комаровскі після капітуляції і рукостикань на авто поїхав у полон, де зажадав, згідно з Женевською конвенцією, до ранкової кави свіжих булочок). Так от, і досі з Заходу нам ставлять у провину, що Сталін не встелив Віслу трупами, щоб допомогти. Більше того, Рузвельт і Черчилль не давали спочити Радянській Армії, коли закидали Сталіна телеграмами продовжувати наступ і відтягувати сили вермахту, тому що в Арденнах 250-тисячне англо-американське угруповання опинилося на межі катастрофи... Схоже, є велика необхідність відкривати для деяких публіцистів, здавалося, відомі факти (80% утрат німецький вермахт поніс на радянському фронті), аби вони були не в змозі продукувати нісенітниці. Або посилати до першоджерел, як, наприклад, мемуарів Черчилля, який зізнався, як саме він вставав при появі Сталіна. За висловом пані Людмили, і «персона з інтелектом мідії» здатна там прочитати наступне: «Сталін справляв на нас величезне враження... Коли він входив до зали Ялтинської конференції, всі, наче по команді, вставали і — дивна річ — тримали чомусь руки по швам... Наче потойбічна сила підняла мене з місця...»
Той же Черчилль сказав: «Історія буде такою, якою я її напишу». Саме з руки сера Вінні загуляла версія про битву в Північній Африці як переломну у Другій світовій, що стала провідною у британській історичній науці та шкільництві. Днями я випадково побачив по телевізору уривок якогось американського фільму. В класі вчитель історії запитує учнів, коли нацисти вперше зазнали великої поразки. Всі мовчать, і тільки головний герой — закомплексований відмінник — відповідає: «У битві біля Болга» (наголос на останньому складі). Я спершу не зрозумів, а потім допетрав, що в каліфорнійській школі можуть вимовляти «Волга» на іспанський манір — «БолгА». Але цього не зрозуміли наші перекладач, режисер, актори дубляжу... Якщо деградація загальної ерудиції триватиме такими темпами, наші школярики за кілька років називатимуть Сталінградську битву по-каліфорнійськи і шукатимуть її на мапі західної півкулі... Цього року українська влада навіть не помітила її 65-ту річницю...
Як відомо, Україну не запрошували на пишну церемонію святкування 60-річчя висадки союзницьких військ у Нормандії у 2004 р. Ми й так віддали свої законні права народу — переможця нацизму, які заробили кров’ю мільйони українців, на ідеологічні міфологеми для обгрунтування поточної політики іншим державам. Тоді в Нормандії Дж. Буш використав пишноти для виправдання власної війни в Іраку. Сумлінні американські історики тоді обурилися: «Війну виграв рядовий Іван, а не голівудський рядовий Раян». Роком пізніше вже Путін приймав Буша для оглядин параду на Красній площі, який мав на меті показати, хто є справжнім переможцем.
Я не поділяю страхів авторки щодо буцімто поширення в нашому суспільстві антиамериканських настроїв. І 31 березня, впевнений, американського президента не зустрінуть в Києві масштабні протести, як це часто-густо буває в інших країнах. Хіба це секрет, що Америка залишається мрією, аж до переїзду багатьох українців?! А будь- яких критиків її сучасної політики у нас перевершує той же Ел Гор, який твердить: «Джордж Буш геть зганьбив нашу країну і навіки заслужив репутацію найбезчеснішого президента».
Допомога США уже незалежній Україні заслуговує на щиру вдячність простим американським платникам податків, які часто й не підозрюють про існування такої країни. Для мене зразком щирого американського бажання допомогти є волонтери Корпусу миру США, благородної організації, заснованої президентом Дж.Ф. Кеннеді. На власні очі бачив, як у середині 90-х молоді й не дуже американки у гумових чоботах місили грязюку, щоб дійти до сільської нетопленої школи та вчити наших дітей англійської, ставити з ними вистави, врешті, організовувати доставку тієї ж гуманітарки із рідного містечка десь у штаті Юта до нашої розкраденої країни. Їхня відданість і пожертва не менш значущі, ніж військова звитяга рядового Білла десь у Нормандії чи на тихоокеанських островах у 1940-х.
І було б абсолютно доречним, навіть конче необхідним, якби у вітальній промові Президента Ющенка 31 березня були і щирі слова визнання, і вдячності покійному досліднику Голодомору професору Джеймсу Мейсу, американцеві, який став українцем більшим, ніж — і це не заради красного слівця — є багато хто з етнічних українців, який своїми рядками зробив і ще зробить українцями без перебільшення сотні тисяч наших співвітчизників. Джеймс Мейс — це і сумління самої Америки, яку не слід ототожнювати із членами правлячого істеблішменту, котрі (і про це теж слід говорити відверто) чинять опір світовому визнанню Голодомору геноцидом.
Інша справа (і окреме дослідження), як і на що американський уряд використовує народні гроші у своїй «публічній дипломатії». Сила-силенна культурних, освітніх, медичних проектів, фінансованих американським урядом, стали взірцевими прикладами. А от проекти із політичним підґрунтям (знову ж таки, моя власна думка) не завжди можна оцінити однозначно позитивно. Водночас навряд чи в душі вітають наші місцеві бюрократи американську допомогу громадським організаціям, які борються із буденною корупцією, як-от вимога хабарів чиновниками за дозвіл чи довідку... Ще одне велике питання — наскільки ефективно цю допомогу використовували і використовують власне українські реципієнти — від уряду до громадських організацій.
Від початку існування США давали притулок гнаним і голодним з усього світу (прийнявши в кілька хвиль і сотні тисяч українців). Месіанську місію поширення свободи і демократії в усьому світі Америка прийняла на початку ХХ ст. не лише із власної волі, а при заохоченні ззовні. Її функція «світового арбітра», а то й «світового жандарма» так би й залишилася тільки самопроголошеною амбіцією, якби багато країн світу не вимагали (і досі вимагають) від неї взяти на себе цю справу, коли пожежа виникає у власному чи сусідському домі. Від «світового арбітра» всі вимагають високоморальних поведінки і рішень, але цього часто-густо не дозволяє реальна політика, яку в США дедалі більше визначають не потреби виборців, а вимоги корпорацій та впливових іноземних лобі.
У цьому, зокрема, пояснення такої разючої зміни ставлення до США у світі, що відбулася за останні вісім—дев’ять років. За результатами досліджень, населення планети нині має значно більше довіри до політики того ж комуністичного Китаю чи Росії Путіна, аніж до США. Нині статті під заголовком «Чому нас не люблять у світі» рясніють в американській пресі й інтернеті. Свої пояснення дають усі: від професора-марксиста Дж. Петраса до консерваторів П. Бьюкенена і Д. Дюка. Рівно як і автори в арабській, латиноамериканській, азійській, врешті, європейській пресі уже роками пишуть на тему «За що в нас не люблять Америку». І кожен виставляє власний рахунок конкретних негідних вчинків. А шведський Нобелівський комітет уже не раз натякав США, якого лідера бажано мати «провідній демократії», нагородивши премією миру і Ела Гора, і Джиммі Картера, якого я особисто вважаю найморальнішим із президентів сучасності. Він ніколи не вихвалявся і не рекламував свій Центр Картера, який працює у 65-ти найбідніших країнах світу, допомагаючи там вирощувати кукурудзу і лікувати підшкірного черв’яка у бідняків. Пригадую, як на обіді в його рідній Атланті він із м’якими жестами пастора-баптиста наче просив вибачення за самого себе: «Після того, як я залишив Білий дім, я дізнався про світ більше, ніж я знав до і під час мого президентства. І ми все менше знаємо про тих, хто на іншому боці прірви. І ще менше хочемо про них знати».
Отож, чи не є нашим обов’язком говорити правду, навіть неприємну, тим паче тому, хто називає себе нашим другом?..
