Відповідь на ідею посла Ізраїлю, висловлену в інтерв’ю «Вперед, Україно! Вперед, Ізраїль!» («День» № 8-9 від 18 січня 2019 року)
Цей дзвінок був несподіваним. Зателефонував краєзнавець із Рожища Вадим Дулюк. Він повідомив, що натрапив на мою давню статтю в газеті «День» за 19 серпня 2016 року «Рятували, ризикуючи життям» — про благородний подвиг волинян, які в період німецької окупації врятували понад 1000 євреїв — жителів області. З різних причин на сьогодні лише четверта частина наших земляків удостоєна звання «Праведник України», а тільки дванадцять — «Праведник народів світу». Це високе визнання після скрупульозної перевірки свідчень (тих, хто жертвував собою, і підтверджень з боку врятованих) надає комісія меморіального комплексу Голокосту «Яд Вашем» у Єрусалимі.
Вадим Дулюк провів своє дослідження й уточнив, що цей список неповний. До нього фактично занесено ще два прізвища — подружжя Павла й Афанасії Нечипоруків із села Баб’є (нині Квітневе). І він виявився правий. Адже матеріал для художньо-документальної книжки «У вихорі війни» мій учитель, літератор Степан Курило-Шванс готував ще в 2002 році, коли подружжя та їхній молодший син Марко померли, а невістка Надія Миколаївна не могла знати важливих деталей, бо жила і працювала на консервному заводі в райцентрі.
Пан Вадим порадив зайти на сайт «Яд Вашему» і прочитати сторінку про подвиг подружжя з Квітневого, що стосуються подій 1942 — 1944 років. Отож наведу фрагмент перевірених свідчень.
«До війни в цьому селі мешкала сім’я Йони Фефер, що складалася з чотирьох чоловік. Коли почалися гоніння на євреїв, родина вибралася в сусідні Озеряни, що в Турійському районі. Але згодом повернулась, бо нещасних почали зганяти в гетто. Йона попросив свого колишнього сусіда Павла Нечипорука надати йому і семирічній доньці Естер тимчасовий притулок. Той погодився.
Коли Нечипоруки пішли в поле збирати врожай, в їхню хатину увірвались поліцаї і застрелили Йону. Естер встигла сховатися. За деякий час поліцаї знову провели обшук, але Павло схопив дівчинку і сказав: «Якщо хочете вбити її, то доведеться вам вбити і мене». Афанасія теж почала сваритися з посіпаками. Ті пішли, але пригрозили, що вже повернуться з німцями. Того ж дня Нечипоруки відвели Естер на своє поле, де спорудили для неї землянку. Афанасія щодня приносила дівчинці їжу і воду. Коли Естер простудилася, її забрали в дім, лікували й допомогли поправити здоров’я. А щоб вгамувати нездорову цікавість сусідів і місцевого старости, вони поширили слух, що до них приїхала родичка Галя. Однак для обережності зробили їй нову схованку в хліві. Естер там перебувала до весни 1944 року, коли територію району і села було визволено від окупантів.
Оскільки ніхто з сім’ї Фефер не пережив війну, Естер з іншими єврейськими сиротами доправили в Польщу, а пізніше у Францію — в табір для переміщених осіб, звідки вона на відомому кораблі «Ексодус» дісталась Палестини».
У 1990 році Естер відновила зв’язки з Нечипоруками. Це був уже період горбачовської перебудови. Сини Афанасії — Олексій і Марко, відповіли листом, що тато вже помер, а ненька має 82 роки і часто згадує врятовану дівчинку і хотіла б з нею зустрітися. Естер приїхала вже як туристка на Волинь. На жаль, їй тоді не дозволили відхилитися від маршруту і відвідати село свого дитинства. Зустрілася вона з Афанасією та її синами в готелі Луцька. Тоді ж вона забрала письмове свідчення про свій порятунок. А вже 26 листопада того ж року комісія «Яд Вашему» надала подружжю Нечипоруків звання «Праведник народів світу».
За свого короткого життя Марко (він помер у 1995 році) ще встиг побувати в гостях у Естер Фефер у Тель-Авіві, відвідав і меморіал Голокосту і побачив на стіні Честі вибиті на мармурі прізвища своїх батьків. Нині активно листуються з пані Естер його доньки — освітянки Ольга і Вікторія. А в місцевій школі про цю хвилюючу історію порятунку колишньої односельчанки є окремий стенд.
Коли цей матеріал уже був підготовлений, у газеті «День» за 18—19 січня 2019 року я прочитав інтерв’ю журналіста Миколи Сірука з новим Послом Держави Ізраїль в Україні Джоелом Ліоном. У ньому, зокрема, звернув увагу, що пан посол сподівається втілити за час своєї каденції цікавий проект: започаткувати співпрацю між школами наших країн у галузі історії. Йдеться про вивчення історії євреїв в Україні разом зі школами в Ізраїлі.
Вчителі та учні низки волинських шкіл чимало зробили в цьому напрямі. Так, у музеях і музейних куточках Доросинівської, Квітневської, Переспівської та Уляниківської ЗОШ Рожищенського району оформлені експозиції, що розповідають про спільне мирне проживання в їхніх селах до початку війни з гітлерівською Німеччиною українців та євреїв і зібрано матеріали про мужні вчинки односельців, які врятували п’ять єврейських сімей та кілька дітей від депортації в гетто та розстрілів. Є тут також листи вдячності своїм рятівникам і світлини про теплі зустрічі з ними під час приїзду в нашу область.
Отже, ці корисні зв’язки мають підґрунтя і їх можна розвивати не з чистого листа. Директорів опорних ЗОШ 1-3 ст. у Переспі та Доросинях Ольгу Нечипорук і Ярослава Троцюка зацікавила ідея пана Джоела Ліона. І вони підготували і вже відправили в Посольство конкретні пропозиції для отримання адрес шкіл-побратимів в Ізраїлі.
