Гортаючи у читальній залі Держархіву області підшивку газети «Наша хата», яка виходила в Єлисаветграді у грудні 1918 року — лютому 1919 року, звернув увагу на статтю «Світська влада і українство» за підписом Валер’яна Поліщука. Відразу подумав, що редакція газети зробила передрук цієї статті з іншого видання. Та, виявляється, Валер’ян Поліщук (1897 — 1937) понад місяць жив і працював в Єлисаветграді.
У книжці «Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років», яка вийшла у київському видавництві «Кліо» 2015 року, знаходимо кілька автобіографічних відомостей про Валер’яна Поліщука. 31 грудня 1920 року поет писав, що він «...з повстанням Директорії був запрошений на секретаря редакції Катеринославської газети «Республіканець», потім писав у єлисаветській газеті «Наша хата»...». В автобіографічній замітці від 28 лютого 1923 року Валер’ян Львович зазначив, що надрукував «у січні 1919 року в Єлисаветі в газеті «Наша хата», «Місяшне сяйво», й інші поезії». На жаль, примірник цієї газети відсутній в Держархіві області. А у жовтні 1924 року, під час відпочинку в Гурзуфі, Поліщук пише: «Катеринослав узяли більшовики. Тут же поблизу товкся Махно. Кипіло, як у котлі. Газету перенесли в Єлисавет. Я ще там попрацював трохи...»
Перша у Єлисаветграді українськомовна газета «Новий шлях» побачила світ на початку квітня 1918 року. Редагував видання О. Семененко. Другою україномовною газетою стала «Наша Хата». Вона почала виходити у грудні 1918 року. Хоча у шапці й було задекларовано, що це «Відомості тижневика «Наша хата», та газета виходила кілька разів на тиждень без сталої періодичності. У Держархіві Кіровоградської області зберігається з півтора десятка її номерів. Перший номер датований 6 грудня 1918 року, останній — 1 лютого 1919 року. У грудні газета виходила на аркуші формату А3, який був задрукований з одного боку, а уже в січні на чотирьох аркушах того ж формату. Спершу зазначалося, що газета віддрукована у друкарні Трудового кооперативу «Просвещение», а у січні — у друкарні УНР в Єлисаветграді. Хоча у січні у шапці й з’явився надпис, що це щоденна громадсько-політична кооперативна газета, та виходила вона нерегулярно і без нумерації.
Редакція та контора газети квартирували у будинку Барського по вулиці Верхній Донській. Очевидно, це той будинок, у якому зараз обласний краєзнавчий музей. Видавав газету Єлисаветградський Кредитовий Союз Кооперативів, а редактором був Т. Біланенко. Видання підтримувало політику Центральної ради та приділяло багато уваги проблемам української державності. Одним із відомих дописувачів був Сергій Шелухін (член Центральної Ради, генеральний суддя УНР, міністр судових справ в уряді В.Голубовича, Голова української делегації на мирних переговорах з РРФСР у червні 1918., член української делегації на мирних переговорах у Парижі в 1919 р., виконувач обов’язків міністра в уряді В.Чехівського тощо).
Валер’ян Поліщук — досить нетиповий представник «Розстріляного Відродження», разом з тим без нього неможливо уявити тодішню українську літературу. Це не лише найвідоміша, а й найсуперечливіша постать в українській літературі XX століття. Автор понад двадцяти поем та романів у віршах, десятків ліричних томиків та дитячих збірок, багатьох літературно-критичних, теоретичних та публіцистичних виступів. В особі Поліщука українська література 1920-х наполегливо шукала сучасних, відповідних прогресивному, технізованому XX століттю способів і засобів зображення.
Поліщук став фактично другим після Михайла Семенка організатором авангардистського літературного руху. На противагу футуристам, очолив український конструктивізм, або, за його власним паралельним визначенням, «динамічний спіралізм» — напрям, який не зовсім оформився в цілісне, самостійне явище, перебував трохи у тіні футуризму, однак зі своїми виразними характеристиками.
Письменник був яскравим і ексцентричним героєм літературного життя. Сам підживлював чутки про роман з двома сестрами — Лідією і Оленою Конухес (подібні трикутники — просто якась нав’язлива ідея тодішнього мистецького середовища). Під час зустрічі письменників зі Сталіним став допитуватися у нього, коли ж Радянській Україні віддадуть Кубань і Північну Слобожанщину...
Публічно, та й у багатьох творах Валер’ян Поліщук активно підтримував радянську владу, не нехтував відверто пропагандистськими віршами. Але окремі записи з щоденників і листи, які передавалися не поштою, а з рук в рук, свідчать про дуже критичне сприйняття більшовицького режиму. В одному з листів Поліщук описує реалії Голодомору в Харкові, атмосферу серед заляканих і паралізованих початком масових репресій літераторів.
1934 року поета заарештували. Він був одним з тих, хто не зламався на слідстві, не визнав абсурдних звинувачень і не «доверстав» до них нікого з друзів і знайомих. Отримав «десятку». 1937-го вирок переглянули: Поліщука розстріляли у Сандармоху.
Що ж стосується власне поезії, вона у Поліщука була напрочуд різноманітною. Як і в житті, в творчості, він, схоже, сповідував політику «ренесансної» різновекторності. В одних віршах він експериментував зі своїм конструктивізмом, шукав химерні метафори або джмелем кружляв навколо якогось одного способу (наприклад, волосинки або медузи), з різних сторін розгортав улюблені питання тілесності, сексуальності або раптом поринав у технічні питання індустрії. В інших ставав зразковим трепетним неоромантиком.
Для Валер’яна Поліщука не було більшого щастя, ніж вірно служити людям. Коротко, влучно, стисло, але по-мужньому висловлена ним думка може служити девізом усього поетового життя:
Блажен, хто може горіти,
Бо після нього
залишиться попіл,
А не гній.
