Проблема міграції громадян України хвилююча і гостра, тому що знекровлює державу, на цю тему відбулося чимало ѓрунтовних розмов у «Дні». Зрозуміло, для цього виникають обставини, наприклад загроза життю. Але здебільшого це синдром виживання, що властивий тваринам, який перекинувся і на громадян в усьому світі. Дивлячись на черги до ВВІР, на митницях, думаєш, чи варті ці зусилля, щоб покинути рідний край, могили батьків, Богом благословенну країну. Повірмо в те, що добре там, де нас немає. Влада грошей над душами чинить із людьми дивні речі, збочення споживання. Особисто мав нагоду виїхати за кордон на все готове, але категорично відкинув цю думку, і не тому, що недолугий. У житті через професію чимало разів доводилося бувати й жити за багато тисяч кілометрів від рідної хати, але думки були тільки про рідний край. За роки незалежності ми є не лише свідками, а й прямим виконавцями розбудови нашої держави, носіями оцінки моральності певних дій та подій. І ніхто, крім нас, за наші вчинки не відповідатиме. Як громадянина, мене хвилює питання передачі добрих традицій, досвіду старших поколінь нашій молоді. Наприклад, мені до певного часу, коли не мав досить сформованого світогляду, важко було знайти місце в житті, але після знайомства з моїм другим батьком (моєї дружини) Степаном Романовичем Маляренком, директором Тальнівської школи-інтернату, що на Черкащині, я багато пізнав і зрозумів. Народившись 1910 року, він був чудовою та гарною, всебічно розвинутою людиною. Біле, солом’яне волосся, розумні голубі очі, міцної статури. Завжди усміхнений. Пережив Голодомор, сталінські гоніння на інтелігенцію. У роки Другої світової війни був командиром роти зв’язку на Сталінградському фронті. І нам, громадянам із досвідом, потрібно встигнути зробити все, щоб молодь пішла по життю з вагомими цінностями. Щоб Україна не блимала, як каганець, а сяяла, мов зірка.
Із повагою до читачів «Дня»
етро МАКАРЕНКО, смт Брусилів, Житомирська область
