На перший погляд недоречне запитання... Воно мені нагадує віковічне «Милий (мила), за що ти мене любиш?» Якщо мати на увазі якісь окремо взяті риси- переваги, то назвавши їх, на мій погляд, можна далі просто не говорити про якісь почуття, тим більше про любов, адже люблять не тільки за позитивні якості, але й за недоліки (інколи навіть сильніше, ніж за достоїнства). А втім... Як кажуть, у кожного свій смак.
І все ж, незважаючи на явну недоречність запитання, хочеться в силу можливостей проаналізувати загальне ставлення до мов (і української в тому числі). Що ж нас перш за все приваблює в тій чи іншій мові?! Які переваги ми надаємо тій чи іншій мові? Чим спричинено це ставлення? Як бачимо, при всій нібито недоречності запитання випливають досить серйозні висновки...
По-перше, про російську. Про її поширення, розповсюдження та поглиблення годі й говорити, події останніх «мовних суверенітетів» — яскраве тому підтверд ження (хоч саме мовного аспекту в цих подіях, на мій погляд, найменше, а спекуляцій — н айбільше). Всім відомі вислови про «великий і могутній»... I взагалi, пам’ятаємо В.В.Маяковського «Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин». Вся російська класика XIX та XX століть... Ну що тут сказати? Чудові зразки людського генія! Але зважаючи на тотальне прищеплення насильницької любові до цієї мови протягом останніх двох століть, а почасти просто всеосяжне насильство людських мас СРСР «російською», на виховання культу єдиної мови титульної нації спочатку патріота-росіянина, а потім «советского человека», зараз дуже важко визначити ставлення до російської мови — чи воно істинне, чи «прищеплене». Нас виховували на принципах нерівноправного відношення до різноманіття мов, на свідомому замовчуванні їх достоїнств та переваг. За рахунок приниження достоїнств інших мов в нас виховали беззастережну та сліпу «повагу і любов» до неї. На мій погляд, зараз говорити про могутність і велич російської можна хіба що в аспекті минулого ХVIII—ХIХ та, з невеликою натяжкою, XX столiть, адже сьогоднішня російська — це сучасний сленг, який нічого крім суму, жаху та обурення не викликає... Від сучасної російської віє жорсткістю (якщо не сказати жорстокістю), обмеженістю, нестачею інформативності, синонімічною короткістю словникового ряду та багатьма іншими якостями-недоліками з точки зору лінгвістики та сучасних мовних вимог. Так, так! Саме обмеженістю інформативності. Не будемо голослівними. Наведу думку сучасних російських вчених.
Ось що писав про це доктор фізико-математичних наук Леонід Шульман у своїй докладнiй статті «Чи заслуговує російська мо ва в Україні на статус другої державної?»: «Насправді кількість слів в українській мові набагато більша, ніж у російській. Я нещодавно відкрив для себе цей несподіваний факт шляхом порівняння розмірів двох комп’ютерних словників, що зроблені для перевірки правопису. В редакторі «Слово і діло», створеного московським програмістом Гутніковим, обсяг російського словника — 669115 байтів, а обсяг українського — 2645961 байт (байт — одиниця виміру інформації). Якщо врахувати, що українські слова, в середньому, коротші за російські, виходить, що українська мова має слів уп’ятеро більше за російську». Це пояснюється дуже просто — синонімічний ряд української мови приблизно вп’ятеро довший, ніж у російській. А це значить, що українська мова має набагато більше способів мовного висловлення та набагато вищий ознаковий ступінь, несе набагато більше інформації, тобто, висловлюючись сучасною мовою, — більш інформативна, ніж російська. Інша справа, що ми, як завжди, не можемо скористатися явними мовними перевагами (тут і розробка сучасних україномовних комп’ютерних програм, сучасного програмного забезпечення, наро щування випуску ліцензійних компакт-дисків та завоювання інформативного ринку, хоч всі підстави для цього є). У цьом у запитанні російського вченого про необхідність для України російської в якості другої державної є одразу ж і відповідь...
Наші гаранти (і колишнi, і теперiшні) продовжують нас запевняти, що повага до української мови зростатиме й міцнітиме силою знань, правдивістю інформації і розсиплеться на порох лукавий міф про «более развитый и более цивилизованный русский язык». Але все це залишається на рівні декларацій і гасел. Те, що робиться в цій царині або ж недоречне, або ж недорікувате, або ж просто злочинне. Дії влади в мовному питанні нагадують поведінку відомого страуса, який в разі небезпеки ховає голову в пісок і чекає, що «воно якось влаштується, минеться».
Російська мова панує в українській хаті не тому, що вона досконаліша, багатша і розвинутіша чи зручніша в користуванні. Це фактично нав’язаний та узурпований мовний статус, який при більш уважному розгляді не витримує критики. Звичайно, ми далекі від того, щоб якимось чином принижувати чиюсь мову: всі мови світу мають свою яскравість і особливість, але українській мові притаманні якості, які характерні тільки для неї. Так турецький мандрівник — поліглот Елія Челебі ще у 1657 році висловився у такий спосіб: «Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші» (це до визнання «солов’їної мови української» — по визначенню деяких лінгвістів). Мене, як шанувальника української мови зачіпає «за живе» відведення подібними знавцями ролі українській мові «почесного» статусу «солов’їної» тільки з огляду на те, що більш «шановні» місця як- то «велика і могутня» в «в табеле о рангах» вже зайняті. На мій погляд, визнання за нашою мовою такого «почесного» місця є насправді приниженням її і нагадує мені відомий глумливий анекдот про визначення українця, тобто «хохла»: — що ми i такі й сякі, і крадії, і нещирі, і підступні (за те, що беззастережно не любимо пихатих, нахабних та агресивних росіян), але як же вони («хохли») га рно співають!!! Для української мови більше підходить формула (на моє глибоке переконання) «НЕО-3» — це неосяжна, неоціненна, неозор а. Безумовно, це моя суб’єктивна оцінка і я її нікому не нав’язую.
Що стосується знання державної мови держслужбовцями та використання її під час виконання службових обов’язків, тут двох думок навіть не може бути — знання мови обов’язкове, державна мова в державних установах — безумовна (я вже не кажу про ВР, де вживання другої мови депутатами повинно на додаток до заборони іще й каратися — як в інших парламентах світу).
