Напевно, багатьом українцям, яким довелося бувати за кордоном до наших Майданів, знайома проблема, що українців вважали росіянами. Тим більше, що частина українців зі сходу і сама часто називала себе росіянами.
Пригадую, як на моїй першій роботі сеньйора, за якою я доглядала, ніяк не могла запам’ятати, що я ucraniana (украінка). Моїй доньї Паз минуло 95 років, вона була грамотною, читала багато журналів із плітками про відомих людей, але не була освіченою людиною. Вона іноді кликала мене до телевізора, коли там розповідали про те, як якась екваторіанка або знущалася зі старої сеньйори, за якою доглядала, або била немовля, за яким доглядала, і дорікала мені, що ось, мовляв, ви сюди понаїхали і що виробляєте. Я ж вкотре мусила доводити, що я ucraniana, a не ecuatoriana, тобто не екваторіанка. Але донья Паз дуже довго звикала до того, що я українка.
Пік української еміграції до Іспанії припадає на початок 2000-х років. У той час навіть багато освічених іспанців вважали українців росіянами. Багато хто з них не знав, що ми маємо свою мову. Одна моя знайома іспанка вважала , що украінська мова — діалект російської. З приїздом українців до Іспанії картина потроху почала змінюватися. Мені знайомі іспанці почали іноді говорити: «Учора я згадувала про тебе, тому що по телевізору показували документальний фільм про Україну. Я навіть хотіла тобі подзвонити, але вже було пізно». І далі йшов коментар, про що саме йшлося у тому фільмі. Мої знайомі українці також розповідали подібні історії.
Присутність українців у Іспанії, наші стосунки з іспанцями привели до того, що тема України почала їх цікавити . Перший великий інтерес до України вибухнув під час Помаранчевої революції. Несподівано для нас, заробітчан, новини про Україну — стали номер один. Пригадую, що в той час я прибирала по годинах у квартирі одного молодого подружжя. Господар хати — молодий успішний архітектор — з інтересом розпитував мене про події в Україні, про Ющенка. Його темно-карі очі горіли від захоплення!
Хочу розповісти, як я знайшла цю роботу в архітектора. Річ у тім, що до мене у них працювала моя знайома з Івано-Франківська Іванка. Вона знайшла цю роботу через фірму. Потім Іванка вирішила їхати на роботу на Канари і запропонувала мене на своє місце. І ось після інтерв’ю Сара, дружина архітектора, погодилася прийняти мене на роботу і одразу дала мені ключі від помешкання. Моєму здивуванню та захопленню не було меж. Я тоді навіть не мала дозволу на проживання. Я тоді багато разів себе запитувала, чи дала б нелегальній емігрантці ключі від дому по рекомендації іншої емігрантки, хай хоч і з документами, і моя відповідь була незмінно — ні. Хочу додати, що в мене склалися дуже добрі стосунки з Сарою та її родиною. Я можу вважати її своєю подругою. Для нас, емігрантів, дуже важливо мати нових друзів, тому що тут наше життя ми починаємо з нуля, можна сказати, що ще нижче.
Добра думка про українців потихеньку поширилася серед іспанців. Коли ми тільки з’явилися в Іспанії, нашим людям було важко знайти роботу через мову. У цьому плані латиноамериканці мали переваги. А також сенегальці та марокканці . Перед латиноамериканцями іспанці начебто відчувають провину, сенегальці — колишня колонія, марокканці — сусіди. А Україна для іспанців була чимось дуже далеким. Але досить швидко іспанці оцінили надійність, працьовитість українців. Коли українці через газети почали шукати роботу, то завжди вказували свою національність. Це дуже часто допомагало. Також іспанці почали рекомендувати українців своїм родичам та знайомим. І, знову ж таки, щойно українці десь починали працювати, одразу ж там з’являвся інтерес до України.
Якось ми з чоловіком шукали квартиру за оголошенням. Коли господар квартири дізнався, що я українка, одразу погодився здати нам квартиру, тому що в нього вже квартирували українці. Мушу сказати, що не всі іспанці здають квартиру іноземцям.
Коли я вже працювала у поліклініці, головний лікар якось зі сміхом сказав мені: «Через вас, українців, літні сеньйори мусять вчити географію». І він розповів, що його свекруха якось сиділа зі своїми подругами на лавочці й бесідувала. Темою розмови були куйдадори, тобто жінки, які доглядають за літніми людьми. Присутні сеньйори висловили впевненість, що найкращими доглядальницями є українки. «Але, — сказав головний лікар, — якась із сеньйор уточнила: не росіянки, а українки. Україна — це не Росія, але розташована поряд із Росією». Хоч не дуже мене радує, що таким чином дізнаються про нас, але я впевнена, що це лише перший етап: уже наші діти почали вступати до університетів. Сподіваюся, що нас знатимуть не тільки як доглядальниць дітей та літніх людей.
Насамкінець хочу сказати, що ніхто з доброї волі за кордон не їде. Хтось їхав заробити на житло, хтось — на освіту, хтось — врятувати родину від злиднів. І те, що заробітчани наблизили Україну до Європи, а Європу — до України, це просто той класичний випадок, коли «не было бы счастья, да несчастье помогло». Я не знаю, чи читає пан Кучма українські газети, але думаю, що він має вибачитися перед мільйонами українок, яких біда погнала з дому. Тодішній президент мав необережність сказати, що за кордон їдуть тільки повії. Головна людина України, замість того, щоб реформувати економіку, створити робочі місця, хоча б просто безсило помовчала, коли мільйони українок, стиснувши серце у кулак, залишили маленьких діток, старих батьків, молодих і немолодих чоловіків, наважилися без знання мови, часто на позичені гроші, поїхати на чужину. І вижити, пристосуватись і гордо нести ім’я України у світ. І допомогти економіці України, а зараз — і українській армії немалими сумами валюти. Може, є серед українок за кордоном і повії, але, повірте мені, пане Кучмо, їх небагато.
