Приємно був вражений статтею п. Є. Шульги «І не кажіть, що не було шансів» («День» № 90—91від 28—29 травня ц. р.). Україна вкотре програє власне майбутнє! Переяславська Рада, УНР, Помаранчева революція та — вінець усьому — останні вибори Президента України 2010 року.
Є. Шульга продемонстрував чудову логіку можливих змін у нинішній ситуації, яку багато хто характеризує як безпросвітно-безвихідну, коли, здавалось би, кілок владної вертикалі вже досить швидко і надійно увійшов у тіло нашого суспільства — в тіло умовної демократії. Мабуть, шановний автор — справді «шульга», що означає ліворукий, тобто не з традиційним мисленням, тож і його пропозиції такі слушні й доречні.
Ну що, здавалося б, узяти нашим демократам і домовитися й об’єднатися, адже країна у нас одна, і всі бажають їй добра та щастя, хіба що кожен... по-різному. Та й зразок перед очима — Партія регіонів — моноліт, зі сталевим кулаком єдності на всіх рівнях, могутніми щелепами та потужним політичним травленням. Насправді, може, й не такий моноліт, як видається, але ж не порівняти з розчепіреною п’ятірнею нинішньої демократичної опозиції, яка ніби є, але ніби й немає, бо ніяк не вирішать: хто ж таки в опозиції. Регіонали сьогодні пнуться, надувають щоки від пихи, що за 100 днів побудували вертикаль влади.
А що ж опозиція? Поки що словесно пікірується, а об’єднатися не може, бо ментальність на заваді. Навіть наші недруги помітили і, на жаль, використовували цю нашу патологічну особливість у боротьбі одне проти одного та нездатність до об’єднання. Як не пригадати хрестоматійного — де два українці, там три гетьмани.
Звичайно ж, щоб опозиції домовитися про спільні дії, необхідно переосмислити такі поняття, як «вірність ідеалам», «зрадництво політиків», «вірність партії» тощо. Мабуть, мав рацію видатний англієць Вінстон Черчілль, коли заявляв, що в Англії немає друзів, а є тільки спільні інтереси. Тож, певно, на цих засадах сьогодні найдоцільніше було б об’єднання опозиції.
Нині просто гріх не скористатися з прийнятого ВР антиконституційного закону про новий спосіб утворення коаліції групами і поодинці, в чому повністю згоден з Євгеном Шульгою. Якщо ж не можна відмінити закон, то є слушна нагода й собі створювати нову «тушковану» коаліцію. А там, дивись, можливо, це й спричинить відновлення старої конституційної норми.
Певна річ, із нинішнього моменту випливає, що об’єднання має статися дійсно навколо ідеї, а не навколо вождя. Сьогодні, на мою думку, це повинна бути ідея збереження України як самодостатньої незалежної держави, як суб’єкта міжнародного права, як чинник збереження української ідентичності, українських цінностей. Адже те, що сьогодні демонструє влада, спрямоване в протилежний бік — тобто назад, до Радянського Союзу (вперед, у минуле, як влучно сказав пан Карасьов, і без знаку запитання), проти європейського розвитку. Прийнятий ВР у першому читанні Закон «Про засади зовнішньої і внутрішньої політики» викреслив кінцевий пункт колективної безпеки — вступ до НАТО. І хоча скасування цього пункту начебто не позбавляє права України на поглиблену співпрацю з Альянсом, усім зрозуміло що це дипломатичний виверт, яким готують суспільство до розвороту вектора розвитку на 180о. Навіть самих експертів Альянсу дивує ця розбіжність у деклараціях Президента України: проголошення позаблоковості України, посилення співпраці з НАТО та підписання Харківської угоди про продовження перебування на своїй території флоту іноземної держави ще на 30 (а може, й більше) років.
Складно не погодитися, що об’єднання опозиції сьогодні — це наріжний камінь боротьби з нинішньою владою, яка за сто днів свого існування справді «досягла» більше, ніж Ющенко за п’ять років. Безумовно, розраховувати на перемогу в нинішній ситуації, коли майже всі демократичні цінності фактично стали фікціями, в суто демократичний спосіб можуть тільки люди наївні. Сьогодні руйнівним чинником нинішньої влади може бути лише вона сама. Певним чином, лакмусовим папірцем будуть вибори до місцевих влад. Маніпулювання датою виборів нічого хорошого чинній владі не дасть. Дедалі більше громадян розуміють, що нинішня влада так і залишилася містечково-радянською та аж ніяк не українською. Тож надії на європейськість, реформування економіки, антикорупційну боротьбу поки що залишаються в стані надій.
Нинішня влада в екстазі братерства з Росією дедалі ширше відчиняє ворота перед російським капіталом. Купівля металургійного комбінату «Запоріжсталь» і рейдерське захоплення заводу ім. Ілліча в Маріуполі — яскраве свідчення жорсткого наступу на наші стратегічні об’єкти. Якщо хтось сподівається, що росіяни захоплюють їх лише для того, щоб нарощувати виробництво та збільшувати український ВВП, вони помиляються.
Дійсно, за сто днів президентства Віктора Януковича Україна вийшла на нульовий варіант напруженості між державами. Але, як зазначає пан Карасьов «Нуль проблем» із Росією генерує серйозні внутрішні проблеми всередині України» (В. Карасьов «Вперед, у минуле?» «День» № 95—96 від 4—5 червня ц. р.). Тож справді своїми нахабно-жорсткими діями влада, всупереч бажанню половини населення України, сприяє виникненню протестних явищ, а отже, становленню громадянського суспільства. Безідейна влада, що спрямовує свої дії лише на задоволення споживацьких потреб суспільства, без історичної пам’яті й етнонаціонального коріння не має перспектив у майбутньому, а відтак державності.
