У друкованих виданнях і на телебаченні цього року було виголошено стільки слави партизанському минулому Великої Вітчизняної війни, що я поставив під сумнів доцільність партизанського руху загалом і під час цієї війни зокрема.
Пишу не голослівно: у вересні 1941 року моя Березань, що на Київщині, була окупована. І першим застереженням стало оголошення, що за кожного загиблого німця буде розстріляно не менше 10 людей. А вже на початку жовтня в селі вбили двох німців. Окупанти загнали до школи № 3 жителів села, понад 200 людей, і наказали стати під стіну. Кожного десятого виводили в іншу групу. Десятим виявився і я — хлопчина на дванадцятому році життя — і був розстріляний, але дивом вижив. Рани на грудях ношу досі, але це не головне, про що я хотів написати.
Спокою не дає гасло: «Ніщо не забуто і ніхто не забутий». Влітку 1942-го, а може, під кінець весни, уже й не пам’ятаю (мені от-от вісімдесят два), село облетіла чутка, що в сусідньому селі Бакумівці партизани вбили коменданта і його водія та декількох поліцейських. Село оточили німці, доросле населення розстріляли, а старих, жінок і дітей загнали до церкви й живцем спалили. І це за 72 км від Києва в бік Яготина залізницею.
Розшукав книгу «Історія міст і сіл Київської області». Голова редакції П. Т. Тронько села Бакумівки в Баришівському районі не знайшов, а про молоде покоління березанців, жителів села, розташованого за 6 км, і не чули.
Але ж доля села Бакумівка має бути з’ясована, убиті і спалені люди повинні стати засторогою для майбутніх поколінь.
Микола ВІТРЯК, учасник ВВВ, інвалід І групи, полковник УК, кавалер ордена козацького відродження ІІІ ст. «Честь», Білгород-Дністровський, Одеська область
