Ще жертва комуністичного режиму Мандельштам писав: «Мы живем, под собою не чуя страны...» Чи почули сучасники докір поета? Що відбувається з нами сьогодні? Де та межа у шаленому розбраті, що охопив нас, яка зупинила б і дала можливість усім схаменутися?
До болю в серці прикро, що несамовите неозоре протиборство серед парламентської еліти, з образливими випадами й інсинуаціями, iз взаємними обвинуваченнями у власних гріхах, немов хвилі, що розходяться колами, заполонює все суспільство. Те, що страждає від цього країна, не хвилює тих, чиї владні амбіції вищі ніж її інтереси. Не буде крамольним лапідарно і публічно запитати «перегрітих» опозиційних лідерів: «Коли ж, нарешті, ваше чоло осяє поміркованість і благопристойність? Доки, засліплені владолюбством, тривожитимете людей і зловживатимете матеріальними ускладненнями тієї їх частини, яку ви підкупом, глумлячись, заманюєте під свої червоні полотнища? Де межа неприборканої зухвалості ваших псевдозвинувальних промов у парламенті й шабашів на вулицях? Чи усвідомлюєте ви, що ті грудки бруду, якими ви закидаєте Президента й уряд, влучають в обличчя України?»
Жодні природні стихійні лиха не порівняти з тією шкодою, яку завдає нинішня опозиція іміджу України. А вимога дострокових виборів подібна бажанням команди, що програла, переграти матч. Народ уже висловився на виборах і референдумі. А блокування його волі — це казуїстський камуфляж від лукавого.
Кому не зрозуміло, що неучасть основної маси населення у вуличному шоу — це і є його засудження? Спокій і витримка законослухняної мовчазної більшості — це її вирок тим, хто намагається зруйнувати свій будинок зсередини.
На зламі доленосних змін кожен повинен обрати свій шлях, бо настає час прозріння й істини. Необов’язково аплодувати уряду, але бути лояльним — обов’язково. Чи не прийшов час розчинити всі вікна і двері в нашому парламенті, щоб свіжим вітром видуло з нього затхлий дух міжусобиці? У злагоді ми тільки міцнішатимемо. У розбраті — можемо виявитися похованими під уламками своєї незалежності, як це траплялося неодноразово в минулому. Давайте засвоювати уроки історії. Не будемо лити воду на млин своїх недоброзичливців. Часті інспекційні рейди до нас, дискусії про цензуру, мовні колізії, нарешті, «відмивання» за кордоном злочинно нажитих плівок — усе це, як не парадоксально, з арсеналу стратегічного партнерства в наш город.
Чи не ключ це до тієї таємниці за сімома печатями, відкривши яку, виявимо, що комусь хочеться бачити в Україні керованого президента? Не будемо хмурити брови і надувати щоки. Не все настільки безнадійно. Не втрачаючи самовладання, працюватимемо над наближенням нашого життєвого рівня до європейських стандартів. Коли ми опинимося в одній ваговій категорії серед сильних світу цього, з Україною шанобливо поводитимуться, а не общипуватимуть як гуску.
Можна було б ще іронізувати, якби не було так сумно. Так, повна злагода у суспільстві — утопія. Так, опозиція необхідна як противага вождізму. Але вона не повинна виконувати роль резидентури, яка отримує інструкції у вигляді зашифрованих за океаном одіозних плівок для шантажу України в період внутрішньої політичної смути.
Так, Україна не має жити з простягнутою рукою. Вона вистраждала протягом усієї історії стільки, що тепер заслуговує на кращу долю, а не реквієм.
