Про міграцію українців за кордон пишуть багато як у центральній, так і регіональній пресі Західної України. Причина міграції давно відома — руйнація виробництва та неможливість заробляти на життя в себе на Батьківщині. Але читацька аудиторія, як і кореспонденти газет, не помічають, що в Україні вже понад п’ять років відбувається активний процес переселення мешканців західних регіонів у Східну Україну, особливо на Донеччину. Я цей процес називаю внутрішньою міграцією та спробую виокремити його головні ознаки.
Хоч як це дивно, але з початком так званої перебудови в Україні практично повторилась історія 30-х років минулого століття, лише у зворотному напрямі. Тоді на Сході країни навмисно морили селян голодом, звільняючи місце для російських колоністів, і ті, кому вдавалося вирватись із залізного кола наглядачів НКВС, рятувались переселенням на Правобережну Україну. Тепер, починаючи з 1997 року, Лівобережжя поступово піднімається з руїн «шокової терапії». Сьогодні заводи Донеччини працюють все ліпше, обсяги виробництва зростають і разом із ними зростає зарплата робітників, котра й приваблює «західняків», які не хочуть залишати Батьківщину, проте не мають наміру сидіти без роботи.
Скажу про те, що знаю точно: в Маріуполі розташовані три заводи-гіганти — ММК ім. Ілліча, «Азовсталь», «Азовтяжмаш». Наведу висловлювання директора металургійного комбінату ім. Ілліча, депутата ВР Володимира Бойка: «У нас працюють 70 тисяч чоловік (разом із селянами агрокомплексу). Зарплата представників головних професій — 3,5-4 тисячі гривень і вище. У начальників цехів — за 10 тисяч» (газета «Іллічівець» від 4.09.2004). Самі розумієте — бажаючих працювати на таких умовах багато, тому й потрапити до заводу важко навіть корінним маріупольцям.
Робітники із Західної України найчастіше влаштовуються на важкі й низькооплачувані роботи: кладуть цеглу на дорогах і тротуарах, їдуть ремонтувати школи або просто наймаються до хазяїв приватних будинків та дач. Хто має гроші, розпочинає власний маленький бізнес на базарах. На жаль, до нас поки не проторували шлях вчителі-предметники, які вільно володіють українською мовою. А в Маріуполі на сьогодні в школах не вистачає 160 ти вчителів. Платять їм,звісно, менше, ніж заводчанам, та все ж вище, ніж у інших регіонах України.
Здавалося б, складається ситуація, коли промисловість Сходу, зокрема Донеччини, створює підґрунтя для проникнення на її терени україномовного населення, отже, — поліпшення загального мовного середовища на користь українства. Але... Переважна більшість «західняків» переживає тут стадію, котру я, за біологічним зразком, називаю мімікрією — тобто пристосування до навколишніх умов життя. Вони над усе намагаються казатися «своїми серед своїх», тому на догоду керівництву, сусідам по будинку, вчителям у школах переходять на ламану російську мову, додаючи суржику в наше й так «нечисте» мовне середовище. Прикро, але на Донеччині українці й на 14-му році незалежності бояться виявляти своє національне походження.
Цьому могли б зарадити українські організації, насамперед місцеві осередки «Просвіти», Союзу українок, інші, котрі зареєстровані практично в кожному містечку Лівобережжя. Чому ж не допомагають? Тому що діяльність їхня малопомітна, часто-густо зводиться до ледве не підпільних зборів вузького кола українців і ніяк не впливає на загал. Та й відшукати ці осередки дуже важко — їхні адреси й телефони не вказані в жодному телефонному довіднику. Влада їх обминає. Власне кажучи, чому? Адже всі організації зареєстровані згідно із законом, їхні дані є у міськвиконкомах. Просто владі українці не потрібні, а самі вони не виявляють достатньої наполегливості для самореклами. Безумовно, це докір у роботі всім нам — головам обласних і місцевих осередків українських організацій. Але, водночас, і визнання слабкості самих філій: наприклад, у Маріуполі ані «Просвіта», ані Союз українок не мають навіть власної кімнати для зборів, тим паче — телефону, зареєстровані за приватними адресами — ось і працюй в таких умовах! Споріднені організації того ж Правобережжя нам аніяк не допомагають. У підсумку: кожна область «вариться у своєму котлі», а програє Україна в цілому.
Приємно зазначити, що й до нас потрапляють найліпші представники Західної України, котрі за будь-яких обставин наголошують на своєму українському походженні та скрізь розмовляють виключно рідною мовою. Наприклад, Марія Михайлишин, яка народилась у Львові, закінчила політехнічний інститут і працювала за фахом на заводі. Трійко діточок і закриття заводу примусили жінку шукати заробітку в Дніпропетровську, а потім у Маріуполі, до якого все більше приростає душею та справами. Марія Іванівна має постійне торгове місце на Центральному ринку, поступово перевезла сюди усіх трьох дітей — вони допомагають матусі у роботі, забезпечують роботою реалізаторів. При цьому справжня українка ніколи не зраджує рідної мови. З усіма — із міліцією, в міській раді, з директором ринку, з покупцями — розмовляє виключно українською. Хоч як це дивно, всі її розуміють і ставляться до гордовитої львів’янки з особливою пошаною.
Побільше б нам, «східнякам», таких українців — сміливців, а не пристосуванців. Адже тільки від людини залежить, чи вона керує обставинами, чи обставини нею. Коли українці не забуватимуть про власну гідність, тоді й українська мова залунає на Донеччині, та й по всьому Лівобережжю природно, красиво й гордо.
