У середині та в останній чверті XX століття Україна стала епіцентром двох глобальних катастроф антропогенного характеру. Це наслідки нерозумних, науково не обґрунтованих, по суті, злочинних діянь самої людини, що призвели до великомасштабного лиха, тяжкого і болісного для всієї людської спільноти.
Перша планетарна катастрофа — загибель Дніпра (прадавнього Борисфена, Славутича). Друга — вибух на Чорнобильській атомній електростанції 1986 року.
На жаль, загибель первозданного Дніпра — однієї з найчарівніших річок планети — людство навіть не помітило. Не обурилося, не запротестувало, не застерегло від подальшого нерозумного втручання у природний розвиток екосистем.
Із плином часу підтверджується не лише економічна недоцільність, а й дедалі очевиднішим стає колосальне безумство: будувати гідроелектростанції з неодмінним затопленням штучними морями величезних територій (на стоячих мілководдях вода інтенсивно прогрівається, «цвіте» й випаровується у кількості, що обчислюється багатьма кубокілометрами). Із плином часу також посилюється й підтверджується переконання в тому, що затоплення близько мільйона гектарів казково прекрасних земель у басейні Дніпра (згідно з волюнтаристськими директивами ЦК КПРС та союзного уряду) передбачало й іншу стратегічну мету, а саме: знищення цих територій як прадавнього живильного середовища національної пам’яті й національної свідомості українців. Адже, за свідченнями багатьох авторитетних учених-славістів різних країн (Л. Нідерле, М. Фасмер, К. Мошинський та ін.), саме Середнє Подніпров’я є прабатьківщиною слов’янства.
У монографії російського мовознавця Ф. П. Філіна «Происхождение русского, украинского и белорусского языков» читаємо: «Географія рослин, тварин і особливостей ландшафту не заперечує, а підтверджує наше переконання про... Середнє Подніпров’я та прилеглі до нього із заходу області як про праслов’янську батьківщину». І далі: «...порівняльно-історичне мовознавство свідчить про Середнє Подніпров’я як древнє вогнище слов’янства, Зарубенецька культура II ст. до н. е. — кінець II ст. н. е., а у більш північних областях до IV—V стст. нової ери повинна вважатися слов’янською...» (Названа праця. — 1972. — Ленінград. — Наука. — С. 19, 23—24).
Ідеться не лише про непоправну втрату неоціненних із наукової точки зору культурологічних масивів: геологічного, археологічного, географічного, біологічного, історичного, етнологічного, лінгвістичного... Мова також про грубе морально-психологічне травмування десятків мільйонів переселенців, які, живучи споконвіку понад благодатним Дніпром, у століттях і тисячоліттях берегли матеріальні й духовні надбання предків. Примусово виселені з рідних місць, відірвані від милих родинних вогнищ, люди розбрелися по всьому Союзу, як сироти-безбатченки, без роду й племені. На жаль, ніхто з науковців досі не з’ясував, яких тяжких і непоправних демографічних утрат зазнала українська нація від цієї примусової міграції. Адже багато етнічних українців, покинувши береги Дніпра, виїхали в інші республіки, стали неукраїнськими громадянами. Зрештою, йдеться про аморальність, велику наругу над святинями: над сотнями тисяч предківських могил, зруйнованих у спосіб найбрутальнішого варварства!
Від часу затоплення лівобережних і правобережних сіл минуло чимало років. Багато чого втрачено безповоротно. Та має глибокий громадянський і патріотичний смисл, велике наукове й практичне значення бажання багатьох не дати урватися остаточно золотій нитці історичної пам’яті, пов’язаної з долею Дніпра.
Задум створити Музей історії затоплених сіл (Музей історії Старого Дніпра) має на меті уберегти українців від національного безпам’ятства, від утрати ними відчуття генетичної приналежності до землі предків. Адже, як сказав наш найбільший Пророк у своєму найвеличнішому заповіті українцям — поемі «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра.
Це В’юнище 1845 р. В’юнище, через яке Тарас Шевченко вивів нас із країни тетерваків у країну жайворонків, із Малоросії в Україну! Про свою залюбленість у Середнє Подніпров’я Тарас Григорович зізнався в листі до переяславця Андрія Козачковського від 14 квітня 1854 р. з Новопетрівського укріплення: «Мені тепер здається, що й раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші, а вам-то, може, остило дивитися і на сині Трахтемировські гори. Боже мій, господи єдиний! Чи гляну я на ті гори коли-небудь хоч одним оком? Ні! Ніколи я їх не побачу! А хоч і побачу, то, може, з того світа, або на сім світі присняться коли-небудь». Нині територія Зарубенецької археологічної культури загарбана невситимими олігархами.
Експонати омріяного музею хоч невеликою мірою відтворюватимуть багатющий матеріальний і духовний світ наших попередників у минулих віках і тисячоліттях — світ, що є частиною надбання скарбу культури вселюдської. Ми повинні тим пишатися.
Отож звертаємося передусім до всіх, по всіх усюдах сущих, переселенців-уродженців сіл: Підсінного, Андрушів, Цибель, Комарівки, Городища, Григорівки, Зарубенців, Монастирища, Трахтемирова, В’юнища, Козинець, Лукавиці з проханням активно приєднатися до збирання експонатів майбутнього музею. Нині вихідці з кожного затопленого села формують громади (своєрідні земляцтва) — вони й повинні ініціювати написання спогадів своїх односельців та збирання матеріалів для вивчення історії затоплених сіл. Кожна громада повинна бути зацікавлена у якнайповнішому відтворенні історії свого села у поєднанні з історією всієї України. Тут нам подав чудовий приклад учитель історії, колишній директор Циблівської школи Михайло Прохорович Лесик. Він написав і видав, за підтримки односельців, ціле дослідження: «Циблі — моє рідне село на Переяславщині».
У процесі збирання музейних матеріалів необхідно мати на увазі специфічні особливості, властиві кожному із затоплених сіл: його географічне розташування, історичне минуле, особливості економічного та культурного розвитку, звичаєву самобутність, внесок місцевих інтелектуалів до скарбниці української духовності. Адже кожне село формувало й давало Україні талановитих хліборобів і вчених, педагогів і лікарів, інженерів і будівельників, майстрів народної творчості і служителів муз, захисників Вітчизни й художників, літераторів і журналістів. Експонати музею мають відтворювати всі етапи життя наддніпрянців: їхню давню історію, героїку оборонців рідної землі, трудову звитягу у мирні дні, натхнення творчої праці, тріумф перемог і гіркоту поразок, лихоліття часів бездержавності: перманентні голодомори-геноциди (1921—1922, 1932—1933, 1946—1947), репресії, примусова колективізація, розкуркулення, депортації, виселення українців з України шляхом так званих оргнаборів, які розчищали дорогу русифікації.
Віталій ІВАЩЕНКО, переяславець, заслужений будівельник України;
Анатолій ШПИТАЛЬ, уродженець с. В’юнища, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України;
Іван ШПИТАЛЬ, уродженець с. В’юнища, член Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України;
Петро БОЯРИН, уродженець с. Городища, ветеран праці Київського метрополітену;
Олександр ГЛУШКО, уродженець с. Городища, ветеран Збройних сил;
Олександр УДОД, уродженець с. Городища, ветеран МВС України, полковник, Герой Чорнобиля;
Олександр МЕЛЬНИК, президент Всеукраїнського фонду сприяння розвитку геоінформативних технологій та послуг
