Подорожуючи Європою, помітила характерну для низки міст річ: будівлі перебувають у прямо пропорційному стані до зовнішнього вигляду містян. Охайні люди — доглянуті будинки.
Наприклад, у Відні, де чи не кожна будівля в історичному центрі варта захоплення, постійно щось реконструюють. Не варто дивуватись, побачивши тільки півмузею у риштуванні. Тут важливі не кількість і швидкість, а якість і системність. Саме тому архітектурне обличчя столиці Австрії в ідеальному, як для міста із такою вагомою історією, стані.
Або ж узяти Дрезден. Після бомбардування під час Другої світової війни від архітектурних шедеврів залишилася лише згадка на мапі. Досить красномовно ці події описав Курт Воннегут у «Бійні номер п’ять». Згодом, у повоєнні роки, вщент зруйноване місто відродили. Тепер же повністю реконструйований Дрезден ззовні такий же, як і до фатального лютого 1945-го. Відтвореним до найменших дрібниць будинкам надали первозданного вигляду — майстерно зімітувавши відбиток століть на стінах. І попри це, будови із «віком» регулярно «омолоджують»... Керуючись, вочевидь, превентивними міркуваннями.
І справа тут не лише в заманюванні туристів. Жителям європейських міст важливо, щоб те, що їх оточує, було охайним і доглянутим. Барельєфи з позолотою тут не обов’язкові, достатньо просто регулярного ремонту.
На цьому фоні судомить від діаметрально протилежної ситуації в Україні. Боляче, що архітектурних пам’яток у нас не бракує, от тільки місцевій владі (і найгірше — містянам) на їх стан начхати. Тому що воно все спільне... «нічиє».
Схоже на те, ніби українці перманентно живуть у винайнятій квартирі: наче й потребує ремонту, але все одно ж не власне, тому нехай стоїть, доки не обвалиться. Для європейців, так само, як і для українців, важливі питання працевлаштування, гідної оплати праці. Так, якщо зважати на середню зарплатню там у порівнянні з двома тисячами гривень у нас — є що втрачати. Але ж чому вони знаходять час мислити по-громадянськи і чому їм є діло до всього, що відбувається в країні?!
Чому ж у Львові на будинках, що знаходяться дещо поодаль від головної площі, відпадають ринви, валяться стріхи, обпадає штукатурка? А Херсонес і Ольвію по камінцях розтягнули туристи (хоча на такі археологічні перлини вже давно завозять штучно зістарене каміння для загребущих відвідувачів), Хотинська фортеця чекає кращих часів, а Підгорецький замок у такому стані, що хоч втирай сльози... А скільки ще соборів, монастирів, музеїв та інших архітектурних красунь потерпає від недолугості і її наслідку — жорсткої байдужості?!
У нас чомусь відсутня відповідальність за руйнування пам’яток архітектури, як це є в європейських країнах. Причому було б добре, аби така відповідальність була не лише за вандалізм, а й за ігнорування потреб у ремонті.
Українська архітектура цікава світові — при розумному її представленні. А тут, як кажуть, одяг справляє перше враження. І туристам цікавіша національна ідентичність країни, в яку вони приїхали, ніж безликі хмарочоси.
Україна має достатньо талановитих зодчих для відновлення існуючих і створеннях нових архітектурних шедеврів із власне українським обличчям. І наскільки скоро це втілиться в життя, залежить зовсім не від депутатів...
