— Та вони ж лізуть, куди не слід! — каже простий обиватель. — Нічого було отому Гонгадзе та зачіпати якихось олігархів. Може, і найняли когось, а може, й сам кудись потрапив у халепу, спробуй-но тепер розберися.
Однак розбиратися треба, бо вже на карту поставлена честь країни, її авторитет і в міжнародному співтоваристві. Суспільство, де стріляють у професію серед білого дня, починає деградувати, у нього немає майбутнього.
Але що ж це за професія така, що її представники лізуть «куди не слід». І хто вони насправді — політики чи інструмент у руках політиків?
— Та яка різниця? — скаже нетерплячий читач. — Аби користь приносив, хай собі пише, розказує чи щось показує. Тільки щоб було цікаво. Раз воно є, значить, комусь потрібно.
А й справді потрібно. Недарма останнім часом з’явилась формула: «Хто володіє інформацією, той володіє світом». Гадаю, що «володіє» у благородному розумінні цього слова, бо навіть читаючи фейлетон або критичну статтю про негаразди в державі, читач інтуїтивно відчуває, що усе це робиться заради добра. Вимітаємо сміття з хати, щоб було в ній чисто і затишно. Або ж нехай те сміття вимітають фахівці, а ми лише його висвітлимо, щоб було видно.
Ні, братці, що не кажіть, а журналістика є не що інше, як політика. Тільки вищого гатунку, бо безпосередньо впливає на свідомість людини і формує громадську думку. Та й врешті, що таке політика, як не захист певних інтересів? (Почати з трибуни парламенту, потім у вигляді законів чи указів Президента. І перш, ніж їх прийняти, потрібні обгрунтування, мотивація, нарешті, розуміння електоратом, тобто виборцями).
Трибуна журналіста — це його газета, мікрофон чи телекамера. Решта — те саме, що й у будь-якого політика: благородна мета, спонукання до дії шляхом аргументів, тобто переконання і, нарешті, праця кожного в кращому напрямку. Якщо узагальнити всі програми партій і всі поривання журналістів як політиків, то воно буде сприйматися як така формула: «Навіщо нам жити погано та сваритися? Давайте будемо жити добре!» Хіба не так? Усе заради кращого. Тільки ж недарма людина вигадала ще й таку приповідку, що добрими намірами та дорога до пекла вимощена.
Ось журналістика й покликана здійснювати свою місію — висвітлювати усе, що робиться на цьому шляху до добра. І ще невідомо, хто більший патріот: той, хто захоплено підтримує кожен крок уряду, чи той, хто його за щось критикує.
— Але ж є розбійники пера! — скажуть обурено деякі читачі.
Авжеж є. Ось для цього і слід би журналістам прийняти певні заповіді або кодекс честі. Виходячи з повсякденної практики, його б можна почати формулювати, скажімо, так:
— Пам’ятай, що найвищою цінністю, заради якої працюєш, є людина.
— Вихваляючи щось чи критикуючи — не зашкодь їй, не присипляй, але й того, що провинився, не бий нижче поясу.
— Будь справедливим, дай можливість опоненту захистити себе, не малюй усе чорними фарбами. Пам’ятай, що навіть у крокодила є діти, котрих він любить.
— Не поспішай із категоричними висновками. Бо якби у лікарів усі діагнози були правильними, хворобу б давно вилікували.
— Не пасуй перед труднощами, особливо перед бюрократами. Заради благородної мети йди вгору навіть непротоптаними стежками.
— Не будь байдужим до людського горя або трагедії.
— Не будь дилетантом, досягай вершин у науках та майстерності, тому завжди вчися, бо життя ніколи не стоїть на місці.
— Нарешті — будь чемним та ввічливим, пам’ятай, що ти є представником благородної професії.
І це далеко не все, що хотілося б побажати тим молодим людям, котрі вирішили присвятити себе такій привабливій і небезпечній професії як журналістика. Бо вона є справді політикою в хорошому розумінні цього слова і покликана захищати людину від усіх можливих негараздів. Цілком логічно було б сподіватися на те, щоб суспільство та держава могли захищати самих журналістів від злих сил: егоїзму, кар’єризму, нетерпимості, насильства, тобто елементарного тероризму. Давайте будемо дотримуватися писаних правил гри, від цього виграємо усі разом і кожен зокрема.