15 років незалежності для нашої економіки виявилися роками тяжких випробувань, безповоротних утрат і, врешті- решт, дивовижного, ні, не піднесення, якби це хотілося відмітити, а вміння втримати властиві їй потужності й знайти в собі сили вистояти під шаленими буревіями й різноманітними тисками. Усе ж таки порівняльні цифри вказують на те, що на сьогодні ми ще не досягли, за основними господарськими показниками, рівня останніх радянських років. Тобто працюємо поки що гірше, ніж раніше.
На київському заводі «Більшовик» токар Михайло Сукретний мав звання «Майстер-золоті руки». І справді, сам бачив, будь-яку деталь він міг виточити з металу, й вона сяяла, наче коштовне скло. А наприкінці місяця й керівництво цеху, й заводський відділ праці й заробітної плати сушили голову, як йому вивести зарплату, адже були певні нормативи, а виконана цим токарем робота вдвічі, а то й утричі їх перекривала. Повністю оплатити її вони були не в змозі, їм удавалося збільшити його зарплату десь у півтора разу порівняно з середньою зарплатою на заводі. Але якщо Михайло Сукретний мав обмеження в зарплаті, то йому намагалися віддячити чимось іншим. Так, він отримав квартиру за своєю чергою, але в центрі міста на Хрещатику, мав державні нагороди. От би зараз йому працювати. Проте він уже, очевидно, на пенсії. Та й на його заводі кількість робітників нині зменшилася десь у п’ять разів, в одному з нових цехів організували торгівлю різним крамом, зробили туди окремий вхід. Чомусь не зуміло керівництво заводу пристосуватися до нових ринкових умов праці. Чи не тому, що й до такого елементарного, як зміна одіозної назви заводу, не додумалося? То куди вже братися за більш складні завдання!
Інші робітники часто скаржилися, що для роботи не вистачає металу, будівельних матеріалів. Забезпеч їх повністю всім необхідним для роботи — і вони теж працювали б високопродуктивно та якісно, як німецькі чи американські робітники. А особливо тепер, коли знято різні обмеження в оплаті праці. Отже, наше відставання йде не від робітників, а від організації праці керівниками підприємств і галузями промисловості.
Утім, тепер інші взаємини на виробництві. Раніше нас називали країною робітників і селян, а яка нині назва личить, кого візьмемо в герої? Заводи й фабрики стали, здебільшого, приватною власністю, вона існує в інших країнах, але там власники підприємств діють за чітко окресленими правилами. Наприклад, хтось із них допустив якесь фінансове порушення, не заплатив податки чи ще щось, так і через десять років тебе знайдуть, притягнуть до суду, не зважаючи, хто ти такий — мільйонер чи мільярдер, на якій посаді, але змусять обов’язково все повернути державі, та ще й зі штрафами. Там відповідальність одна для всіх, закони суворі, нікому немає послаблення, нічого не сховаєш, а державні службовці добре знають, що їхнє грошове утримання та всі державні витрати ґрунтуються на податках. Тому й бюджет там одного великого міста більший нашого загальнодержавного. Про бюджети ж міст і містечок у нас можна говорити тільки зі сльозами на очах. Буває, що навіть аварію тепломережі самі не в змозі ліквідувати. Бо сплата податків залежить від доброї волі керівника. А скільки ще він знає лазівок, щоб ухилитися від цього! Так і набігає заборгованість по зарплаті. А будівельні компанії, які збирають гроші для будівництва житла громадянам і безслідно зникають?
Виходить, що ми приймаємо ринкові умови вибірково: ті, що вигідні, — прибуткові, а витрати на утримання працівників, умови праці, екологію — це вже другорядне, з ним можна й не поспішати, відкласти на якийсь час. І до збитків це не приведе, немає таких законів, Верховна Рада ще не прийняла. А ті, що є, малоефективні. Так нині в Запоріжжі у зв’язку зі спекою й безвітрям у місті справжній смог, важко дихати, люди не відчиняють навіть кватирки. Максимальний штраф для підприємства, яке забруднює повітря через застарілі вентиляційні установки, — 250 гривень. Водночас у цивілізованих країнах за подібне порушення штраф може складати теж 250, але не гривень, а мільйонів доларів. Тому там дими не клубочаться вільно над містами.
Так із нашим благеньким законодавством, розрахованим на янголів чи голубків, а не на сучасних акул бізнесу, ледве-ледве з великим скрипом, мов той немазаний віз, і рухається наша економіка через провалля та вибоїни, як писала нещодавно англійська газета «Файнейшел Таймс». Результати такого руху всім нам відомі. Заслуг же наших політичних сил у розвитку суспільства треба добре дошукуватися, настільки вони малопомітні. А ось чого в них достатньо, так це критики старої влади чи своїх конкурентів у боротьбі за владу. Це ми всі бачили останніми днями роботи парламенту, тоді вони в повній мірі розкрилися.
Політологи вже давно зазначили схожість у діях Партії регіонів, Блоків БЮТ і «Наша Україна». І це справді так, адже провідні діячі цих партій і блоків роблять ставку на великий бізнес і наближення його до влади, виявляючи цим повну байдужість до середнього класу, а для бідних залишають грошові надбавки, які одразу ж знецінюються підвищенням вартості товарів і послуг.
А що ж залишається громадянам? Знову вірити, що новий уряд на чолі з Віктором Януковичем, до якого входять різні політичні сили, докорінно виправить становище? Без віри, звичайно, не обійтися, але й самим треба пильнувати, бути не спостерігачами, а виявляти свою зацікавленість. Адже безпорадність і безпросвітність ні в чому не допоможуть, як і розчарування. Ідеали Майдану, прагнення свободи, правди, гідності — це назавжди, це дороговказ на майбутнє України. Партії й блоки, які є основними в парламенті, виявилися нездатними ні усвідомити ці ідеали, ні, тим більше, щось зробити для їхнього здійснення. Що тут скажеш? Народжений повзати літати не може.
Потрібні нові політики, нові політичні сили, які б стали виразниками не бізнесових інтересів олігархів, а різних соціальних верств населення, чітких світоглядних позицій. Треба виправити цю викривлену картину, коли люди національно-демократичної орієнтації розчинилися в об’єднаннях, де їхнього голосу зовсім не чути, ніби вони там дали підписку, що сторонитимуться питань національно-демократичного відродження. Тому на часі створення партії, яка сповідувала, захищала б ідеї Майдану, мала б чітке ідеологічне спрямування — побудова незалежної соборної Української держави — яка б відстоювала національні цінності українського народу, його мову, культуру, церкву. Така партія має стати провідною в нашому суспільстві, парламентською й владною. Ось де поле діяльності для всіх, хто має синівську любов до Батьківщини, прагне стати виразником її національних інтересів. Особлива надія на молодь.
Великий український письменник, філософ, громадський діяч Іван Франко, чиє 150-річчя від дня народження ми святкуємо цього року, уважно вивчав політичні події в Україні. Він особисто брав участь у діяльності політичних партій, писав публіцистичні твори, виступав перед людьми, досконало аналізуючи історичні факти й сучасні йому суспільні відносини. Уся його діяльність була спрямована на те, щоб розбудити духовні сили українського народу, щоб вивести його на широкі обрії всесвітнього розвитку, допомогти стати на один рівень з розвинутими націями світу. Коли читаєш його твори, то автор виступає перед нами як наш сучасник, настільки виважені й цілеспрямовані, історично правдиві його передбачення. Тому не можемо не навести бодай одне висловлювання Івана Франка, взяте зі статті «Поза межами можливого», вперше надрукованої 1900 року: «Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина».
