Цього року матір видатного композитора Володимира Івасюка Софія Іванівна мала б відсвяткувати своє 85-річчя. З цієї нагоди в Чернівецькому обласному меморіальному музеї В. Івасюка збиралась родина й близькі — доньки Галина та Оксана, які поділилися спогадами про матір, представники громадськості та інтелігенції краю: голова Чернівецької ОДА Володимир Куліш, начальник управління культури ОДА Остап Савчук, автор першого наукового дослідження про козацьке коріння Володимира Івасюка Василь Селезінка, письменники Володимир Вознюк, Борис Бунчук, Микола Рачук. Всі ці гості були запрошені на відкриття постійно діючої виставки «Знай, мама буде вічно молодою...» Такий невеличкий, але з важливими побажаннями і настановами твір, батько-письменник подарував на день народження у 1953 році 4-річному Володі, синові, для якого матір завжди була зразком і натхненницею у всьому.
І справді, в родині Івасюків матір займала найпочесніше місце: її любили, шанували, прислухались до її порад. У житті трьох дітей — сина Володі та доньок Галини й Оксани — мама завжди була найсвятішим. «Мама плекала нас, і складалось враження, що нашій мамі ніколи нічого не було потрібно. Вона чудово знала, кому з дітей що треба», — згадує Галина.
Софія Іванівна — завжди вірила в своїх дітей, сподівалась і прагнула щастя для них усім своїм життям і працею, власним прикладом виховуючи кращі риси людяності й добра.
Життєвий і трудовий шлях Софії Іванівни Корякіної-Івасюк був тернистим, але щасливим. Народилася вона1922 року в селі Торгаї Нижньо-Сірогозького району тодішньої Дніпропетровської області (зараз Херсонщина). Батьки — Іван та Лепистинія — селяни, виховали шістьох дітей — трьох доньок та трьох синів. Але, на жаль, сини загинули під час Другої світової війни. Батько теж поліг на фронті. Родина втратила найближчих людей, своїх захисників.
Але, ще задовго до цих сумних подій, родина переїжджає у місто Бердянськ. Обравши для себе професію вчителя, Софія вступає до педінституту, а згодом продовжує навчання в учительському інституті. Однак закінчити його не встигла. Почалась Велика Вітчизняна війна. Навчання на якийсь час довелось перервати.
Далі — евакуація і праця в тилу. Але не надовго. І вже у 1944 році вона закінчує Державний учительський інститут у місті Бердянську. У додатку до диплома, що зберігається в обласному меморіальному музеї В. Івасюка, зазначається назва Осипенківський державний учительський інститут ім. П. Д. Осипенко. Справа в тому, що місто Бердянськ із 1939 до 1958 року називалось Осипенко на честь радянської військової льотчиці Поліни Денисівни Осипенко, яка загинула в травні 1939 року під час авіаційної катастрофи.
1944 рік у житті Софії Корякіної визначається ще однією подією, яка в майбутньому вирішила її особисте життя. Саме цього року вона направлена на роботу в Кіцманський район Чернівецької області, де спочатку вчителювала у селі Шишківцях, була директором школи у селі Суховерхові, створивши там перший в районі драматичний гурток, а згодом була призначена інспектором райвно у Кіцмані.
«Мама вважала своєю суспільною роллю виховання великої кількості добрих учнів і була дуже добрим і професiйним педагогом. Вона була тим народним учителем, який створив переворот у культурі, мистецтві і започаткував модерн початку століття. Софія Іванівна зустріла свою долю — познайомилася з учителем французької мови Михайлом Григоровичем Івасюком, а через деякий час, 24 серпня 1947 року, вони одружилися. Вона знала і відчувала, що це — її вибір, її доля», — розповіла мені Галина. — «Те, що мама зі Східної України, а тато — із Західної, дало нам, дітям, величезне поєднання розуміння менталітету душі східних і наших теренів. І це поєднання зробило нас надзвичайно багатими».
Саме цього року Софія і Михайло Івасюки відзначили б діамантове весілля, тобто 60 років від дня одруження.
Але якою б важливою не була робота, для жінки головне — це міцна сім’я, кохання, діти. Отож 4 березня 1949 року на світ з’являється первісток сім’ї — син Володимир. Майже через два роки — донька Галинка, а у 1960 році народжується донечка Оксанка.
В родині Івасюків панувала атмосфера любові і взаємоповаги, а діти були головним, у що батьки вкладали свою душу. Батько-письменник прищеплював любов до слова, звертаючись до дітей поетичними рядками (вірші «Знай, мама буде вічно молодою», «Родинна гра», «Заснули діти...»). І Софія Іванівна завжди турбувалась про своїх дітей, сподівалась від них найвищих духовних злетів, проявів людяності й чесності. Вона берегла, пестила, дарувала дітям у країні Дитинства своє тепло і ласку.
У вереснi 1978 року, вийшовши на пенсію, Софія Іванівна переїжджає у Львів до сина, щоб бути поруч, допомагаючи в усьому. У повісті «Монолог перед обличчям сина» М. Івасюк згадує: «Прислухається до голосу матері і його обличчя ніби раптом світлішає. Вона ж гарно співак, зі своєї Наддніпрянщини принесла на Буковину, крім гарної української мови, цілком позбавленої примітивного суржику, чимало народних пісень, які майстерно виконує». У своїй творчості син не обійшов увагою образ матері (пісні «Відлітали журавлі» на вірші Віктора Миколайчика, «Балада про мальви» на слова Богдана Гури, «Балада про отчий дім» на поезію Ростислава Братуня).
У фондах обласного меморіального музею В. Івасюка зберігається чимало листів Софії Іванівни до дітей і дітей до мами. Коли, наприклад, мама була у від’їзді, чи діти десь відпочивали, то зв’язки ніколи надовго не обривалися. Вона хотіла знати про найменші деталі їхнього життя: що їли, що говорили, як вчилися, відпочивали, а також давала цінні життєві настанови. У листі до Галини Софія Іванівна пише: «Поважайте один одного, не сварiться, учіться змовчати, уступити, не лізте на рожен — це пригодиться вам всім у майбутньому житті».
В свою чергу у листі до мами, перебуваючи в Київській області в Ірпені, Галина пише: «Мамусю! Порівняла я жінок, що тут є твого віку, з тобою — наскільки ти елегантніша, красивіша від них, набагато краще і з більшим смаком одягнена. Ти мені все стоїш перед очима на пероні — молодо тримаєшся, красива, із зачіскою, на каблучках —Голівуд!»
Мама завжди цікавилася уподобаннями і захопленнями своїх дітей, хвилювалася за них, раділа успіхам і досягненням. У листі від 21 липня 1972 року до Володюшки, як ніжно називала свого сина, пише: «Фотографія твоя гарна, тільки чого ти насупився? Зроби кілька оптимістичних фото. Чи виспівалась твоя «Пісня буде поміж нас?» Пиши, наш любий синку, твої листи чудові й ми їх так чекаємо!»
Чекала завжди! До останньої хвилини тоді, коли сталася страшна трагедія в родині. «Мама трималася до моменту, поки не знайшли Володю. Вона не вірила, вона була всюди: йшла до слідчих, у прокуратуру, в обком, піднімала все реальне і нереальне», — згадує донька Галина.
Але ніхто навіть і не звернув уваги на вражене болем материнське серце. Не зважили й на те, що Софія Іванівна — член комуністичної партії України з 1942 року. Сподівання, що партія допоможе знайти сина, розвіялися. Усім було байдуже до горя матері композитора.
Заборона встановити надмогильний пам’ятник Володимирові Івасюку на Личаківському кладовищі у Львові — ще один удар для Софії Іванівни. Інсульт прикував її до ліжка. Змогли повернути до життя онуки, яким подарувала свою безмежну теплу материнську любов.
