Українські ЗМІ є досить специфічними — надто вже вони щедрі на негатив. Часом здається, що комусь дуже вигідно, щоб населення й надалі «атомізувалося», втрачало здатність до об’єднання. Тоді олігархи зможуть жити спокійно ще не одне десятиліття. Погодьтеся: важко зарядитися позитивом, прочитавши зранку ось таке: «На Одещині невідомі напали на депутата та його дружину» / «В Мелітополі в сміттєвому контейнері знайшли тіло немовляти» / «На Київщині фейкові інвестори обікрали фермера» / «Неповнолітня дівчина вбила свою матір...» / «На Дніпропетровщині школярка спалила прапор України» / «Росіянин зняв прапор України з будівлі у Вінниці...»
Як бачимо, суцільний негатив. Прості технології, які деморалізують українців. Якщо не всіх, то значну частину. Чи швидко формуватиметься громадянське суспільство за умов такого інформаційно-психологічного терору?
* * *
А тепер уявіть: побільшало позитивних новин. Адже закоханих у рідний край, талановитих і креативних людей у нас багато! І добрих справ робиться чимало. От і нехай кожна з них об’єднує людей. І що більше справ, то краще! Ми маємо право знати про все добре. Скажімо, до 200-річчя заснування міста Болграда (Одеська область) був приурочений етнографічний кінофестиваль «ОКО». Щоб поєднати локації фестивалю, його організатори вирішили розмалювати пішохідні доріжки у кольори місцевих болгарських килимів. Під час перших же мазків до художників почали підходити діти, а то й просто випадкові перехожі. І кожен хотів зробити свій маленький внесок. Адже досі в Болграді такого не було! Врешті-решт, до справи підключилося 75 волонтерів. І таким чином було встановлено перший і поки що єдиний рекорд Болграда в Книзі рекордів України: було створено 350 метрів килимових доріжок з 24-х різноманітних зразків килимів.
Уявляєте, наскільки це підняло дух мешканців міста! Додам, що керувала процесом Тетяна Станєва — людина, закохана в рідну болгарську культуру і, разом з тим, одна з найкреативніших пропагандисток української мови в Південній Бесарабії.
* * *
Перенесемося трохи східніше. Містечко Доброслав — це колишнє Комінтернівське. До моря якихось сорок кілометрів, тобто це зона досить таки зросійщеного, обжитого туристами Причорномор’я. Але й тут місцеві українці проявили свої кращі риси. Багато смітників перетворили на парки і сквери, а в них встановили пам’ятники: Українській пісні, В’ячеславу Чорноволу, «Кіборгам»(захисникам Донецького аеропорту) тощо. А ще заснували парк «Тракія», присвятивши його місцевій болгарській громаді, предки яких походять з цього регіону. Тобто бачимо гармонійне поєднання українського патріотизму і щирого інтернаціоналізму. Там постійно щось нове робиться! То краще вже у новинах про таке писати, аніж про нищення українських прапорів. Досі ЗМІ не скупилися на негатив. А що, як позитиву побільшає?
* * *
Чому б не розповісти українцям про приазовський проєкт «Життя дверей має значення»? Громадські активісти Маріуполя вирішили реконструювати понад три десятки найкрасивіших парадних дверей у старовинних будинках міста. З них дванадцять ще дореволюційних, і зо два десятки більш пізніх — тридцятих-сорокових років.
Ідейним натхненником проекту став Ярослав Федоровський. Не можна не згадати Андрія Марусова — директора громадської організації «Архімісто». Активно підключилася фотограф і маркетолог Світлана Чернухіна та багато інших активістів. А ось безпосередньо реставрацією дверей займався Валерій Капінус — професійний актор Донецького драмтеатру! Хіба це не зворушує?
Не всі відразу повірили в успіх, але вже згодом організатори писали: «Спочатку підтримки не було. Але потім до проєкту підключилися чудові люди, і він реалізується саме завдяки їм! Це інформаційна підтримка видань, маріупольців, які робили фотографії, «лайкали» пости в соцмережах... Тих людей, які просто приходили подивитися. Ну, і внеску підприємців, звичайно».
Можливо, справа не в кількох десятках відреставрованих дверей. А в тому, що цей проект об’єднує всіх небайдужих маріупольців. То хай би вся Україна про нього знала!
* * *
Часом важливо підкреслити, що добрими справами займаються люди різних національностей. У одному з мікрорайонів Києва вірмен Вахан Авакян вирішив привернути увагу до жалюгідного стану доріг. Насамперед взявся за ті дороги, де були помітні великі тріщини. За власних кошт «латав» ці тріщини спеціальним розчином, а потім... фарбував їх позолоченою фарбою! Виходило дуже гарно, киянам подобалося! Це було таке шляхетне нагадування про недоліки в роботі Автодору. То хай би у новинах ми читали про «діяльну» шляхетність молодого художника, а не про нещасні випадки. Чи про те, хто кого скалічив.
* * *
Справді — що як змінити парадигму мислення? До кожного національного свята можна давати море позитивної інформації! До дня учителя, медика, агронома, лісівника можна такі класні матеріали підбирати!
Беріть приклад з київського художника Олександра Мельника. Ось як він привітав своїх колег: «Дорогі друзі! Всіх вітаю з Днем художника! В першу чергу — неймовірно талановитих моїх земляків. Не називатиму тут прізвища всіх 52-ох однодумців, що взяли участь у створенні унікальних мистецьких автобусних зупинок. І тих, хто очищував, штукатурив, ґрунтував бетонні конструкції... І тих, хто потім розписував їх, міняв покрівлю, виготовляв дерев’яні елементи зупинок... І тих, хто встановлював освітлення, озеленював територію навколо, створивши неймовірні квіткові композиції! Вдячний всім вам за можливість долучитися до вашої ініціативної групи!
І персональна подяка неймовірно талановитій кураторці цього проєкту Альоні Куценко і такому ж талановитому скульптору Михайлові Дмитріву — за ідею перетворення банальних, брудних автобусних зупинок у «Картинну галерею» художників рідного села. Завдяки цьому я зміг віддати часточку боргу людям, завдяки яким став художником. Це мій двоюрідний брат Борис, який мріяв стати художником, але загинув у Другій світовій. На зупинці я написав копію його автопортрета 1941 року. А ще сусід Микола Мельник, під чиїм «Натюрмортом з кавуном» я виріс. А тепер написав копію цієї роботи на зупинці. Спасибі вам, рідні! Ви творите наше сьогодення і вже компонуєте майбутнє!»
Чим не всеукраїнський проєкт?
Погодьтеся, такі поздоровлення цікаво читати не лише художникам, а й усім, хто любить рідний край.
