...У своїх статтях я вже неодноразово писав, що якби олігархи із самого початку проводили проукраїнську політику (ну хоча б приблизно таку, як у Коломойського), то навряд чи Путін насмілився б на анексію Криму й окупацію частини Донбасу, тобто війни не було б. Та, на жаль, у всі часи кучмівське породження — олігархи — завжди мали потужне проросійське коріння — починаючи з капіталів і закінчуючи мовою.
Неспроможність держави ефективно експлуатувати підприємства в різних галузях господарства стала вирішальним чинником у приватизації їх часто за заниженими у кілька разів цінами. Як «компенсації» олігархи понастворювали різноманітні благодійні(?) фонди, спонсорські комітети тощо. Звичайно ж, кошти, що надавали цим фондам і прибутки, отримувані олігархами, відрізняються як небо від землі...
Усе було прекрасно (для олігархів): накопичення капіталів і розпил бюджетів відбувався успішно. Україна злидарювала, а олігархи жиріли... Але тут грянула «несподівана» війна Путіна і «братньої» Росії проти України, що кардинально сплутало всі карти. Це примусило олігархів упритул почати думати про завтрашній день і як рятуватися, а головне — рятувати власні капітали, точніше той ресурс в Україні, завдяки якому вони розбагатіли. Вони розуміли, що з війною прийшов новий переділ власності і ще не факт, що те, що належить їм сьогодні, завтра залишиться за ними. Бо ж тягатися у підступності та нахабстві з російським бізнесом у «наших» олігархів «кишка тонка». Тож настав момент істини: припертим до стінки олігархам сьогодні необхідно терміново визначатися, з ким вони — з Україною чи проти неї...
У нинішній ситуації, коли олігархи, можна сказати, «на роздоріжжі»: куди далі рухатися, дуже заманлива ідея використати їхній хист, уміння і потенціал (а що це так — немає жодних сумнівів) у «народному господарстві». Але щоб це сталося, певно, треба виконати кілька умов:
Олігархи повинні зрозуміти всю безальтернативність їхнього показного пацифізму і благодійності, відстороненості і буття «над політикою».
Вони повинні зрозуміти, що з руйнуванням України як держави рушиться «захисна стіна» і їхнього бізнесу, і благополуччя, і те, що Росії вони як бізнесмени, а тим паче, олігархи — не потрібні (Коломойський вчасно це зрозумів на відміну від Ахметова і Пінчука, які все вичікували, «звідки вітер подме»).
Вони повинні погодитися на перерозподіл прибутків на користь держави. Розцінки за працю мають зрости, як у Європі до 60 відсотків у одиниці продукції, а не 12—13, як зараз. Подібний перерозподіл має відбуватися не за принципом у когось відняти і комусь дати, а для розвитку малого бізнесу.
Звичайно ж, наївно розраховувати на те, що олігархи одразу стануть щирими патріотами України, але якщо підуть тим шляхом, про який йдеться вище, то з часом перейдуть — опустяться з категорії олігархів у просто багатих людей, дрібний бізнес за рахунок грошових інвестицій підніметься і з’явиться теж велика кількість доволі багатих людей (як у Європі), створивши таким чином потужний середній клас.
За нинішньої ситуації, як на мене, лише від олігархів залежить, бути Україні реформованою чи ні. Не хотілося б, щоб розвиток України пішов шляхом примітивної експропріації експропріаторів (ми це вже проходили). Набагато ефективнішим і доцільнішим був би той шлях, коли «верхи» (олігархи) усвідомлять нинішню нікчемність свого існування в Україні та зроблять крок назустріч суспільству. Це принесе взаємну користь як багатим, так і бідним, а значить, наблизить Україну до кола європейських країн, політичну асоціацію з якими ми уклали.
