Вдивляючись у минувшину, ми нерідко прагнемо віднайти часи державності, тож Київська Русь, козацтво одразу привертають до себе увагу. Проте насправді українці будували державу не тільки у ті періоди. Сучасні дослідження доводять, що і в часи Речі Посполитої українські воєводства провадили самостійну політику. Які привілеї були надані нашим землям після Люблінської унії? Як українська шляхта їх захищала? І на чому ґрунтувалася тогочасна ідентичність? Доктор історичних наук Наталя СТАРЧЕНКО люб’язно погодилася відповісти на запитання «Дня».
«ШЛЯХТА УКЛАДАЛА ДЛЯ КОЖНОГО ІЗ КОРОЛІВ ЇХНІ ПЕРСОНАЛЬНІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ»
– Розпочати хотілося б вашим висловом «На теренах Речі Посполитої створювалася дуже специфічна політична культура. Її можна частково порівняти з англійською монархією, однак не з французьким абсолютизмом». Якою була ця система, до якої внаслідок Люблінської унії доєдналася частина українських земель? Що змінилося з переходом до Польщі? Які саме переваги отримала українська шляхта? І чому цього не можна було здобути в Великому Князівстві Литовському?
– Розіб’ємо це питання на дві частини, перша з яких потребує детальнішої відповіді. Отож спочатку – що таке «держава Річ Посполита», яка постала у 1569 році на Люблінському сеймі в результаті об’єднання Великого князівства Литовського та Польського королівства (Польської Корони). В основі наших уявлень лежить сучасний погляд на модерну державу як строго вибудувану вертикаль. І тому ми, пробуючи пояснити якісь політичні події минулого, легко користаємося тим, що лежить під рукою: якщо так трапилося, то до цього причетна держава/король/центр/Варшава (вибирайте, що вам більше до вподоби та що більше пасує до ваших настанов).
Однак ми не переймаємося таким очевидним, як здається, питанням, а хто ж є тією державою, себто хто може сказати «я держава», та від кого у підсумку залежать важливі для країни та її мешканців рішення. На позір це король, але така відповідь часткова, адже й шляхта може сказати (і каже), що вона Річ Посполита. Саме ці два стани (а король – це теж окремий стан) творять представницький орган держави – сейм, наділений законодавчими повноваженнями. Він, щоправда, складався із трьох політичних суб’єктів: короля, сенату (міністри, по два представники від кожного воєводства – воєвода і каштелян, вище католицьке духовенство) та посольської ізби, представленої послами від воєводств/земель. Однак сенатори, які займали свої місця пожиттєво і складали власне королівську раду, так і не виділилися в окремий аристократичний стан із шляхетського загалу. Навіть тоді, коли у жорсткому протистоянні вирішувалося питання, хто ж у підсумку – сенат чи шляхта – буде відігравати ключову роль у державі, знаходилися сенатори, які вибирали сторону шляхти. Врешті, вони ж бо були тісно зв’язані зі своїм регіоном як його мешканці та зі шляхетською корпорацією як її члени. Тож можна говорити, що державу представляли король і шляхта.
Нагадаю, що король у Речі Посполитій обирався. Як зауважував Якуб Собєський у 1632 р. під час безкоролів’я: «Нам королі народжуються не в пелюшках, але у вільних серцях і наших голосах. Тих за панів собі обираємо, яких хочемо, а не тих, яких мусимо». Отож стосунок між королем і політичним народом (шляхтою) укладався через договір. І це не метафора. Вступаючи на трон, король присягав дотримуватися головних державних засад, вписаних до т.зв. Генріхових артикулів, а також шляхта укладала для кожного із королів їхні персональні зобов’язання (pacta conventa). Скажімо, майбутній французький монарх Генріх Валуа був обраний за короля Речі Посполитої під низку зобов’язань – від великих фінансових внесків до обіцянки вчити щорічно в Парижі 100 студентів із своєї нової Батьківщини, а також запровадити із Франції до Ягеллонського університету кращих професорів. Отож король підлягав праву так само, як і його найзлиденніший підданий. Саме тому під час безкоролів'їв шляхта намагалася скористатися моментом та покращити право. Бо інакше, як говорилося, володар за відсутності обмежень конче зіпсується, «навіть якби був янголом».
«НІЧОГО НА НАС БЕЗ НАС»
Отож усі найважливіші питання дебатувалися на сеймі, а до цього – на сеймиках по воєводствах, де шляхетські корпорації писали для своїх послів інструкцію, як вони мають діяти (після сейму посли звітувалися перед спільнотою). Відповідно, кожне воєводство/земля мали широкі повноваження впливати практично на всі важливі питання в країні – на ухвалення додаткових податків, необхідних в разі гострої потреби (оборони, наприклад), на питання зовнішньої дипломатії, війни та миру, а водночас на те, дозволити чи ні королю виїхати з країни, або з ким йому одружитися. Кожен посол міг заблокувати будь-яке питання через механізм liberum veto – потребу згоди на рішення усіх тих, кого питання стосується. Відповідно, була можливість голосом одного посла на сеймі зірвати погоджену проблему. Чи варто тут хапатися за серце?
Конституція Nihil novi (знамените «нічого на нас без нас»), яка передбачала обов’язкову згоду на важливі рішення Посольської ізби, була ухвалена на Радомському сеймі у 1505 р. Вперше «не дозволяю», яке зірвало сейм, прозвучало у 1652 році. Себто упродовж 147 років система функціонувала цілком ефективно, привчаючи шляхту до того, що у будь-яких питаннях, де є незгодні з рішенням, треба шукати компромісу, який би так чи так задовольняв інтереси меншості.
Це було досить марудне завдання – «притерти», як тоді говорили, цілком суперечливі інтереси різних груп, зокрема й релігійних. Але з цього виростала політична культура Речі Посполитої, яка трималася на консенсусі, врахуванні потреб «іншого» (інколи кількісно незначного) та досить різношерстих регіонів. Наостанок додам, що кожне воєводство могло за згодою сейму прийняти виключно для себе ті права, які уважали за потрібне. А загальнодержавні правові ініціативи (ius commune), щоб отримати статус закону (спільного для всіх), мали бути схвалені представниками послів від усіх воєводств. З правом українських воєводств, які приєдналися до Королівства, ще цікавіша історія, про яку трошки згодом. Отож недаремно Сигизмунд ІІІ Ваза з прикрістю зауважував, що в Речі Посполитій кожне воєводство саме собі Річ Посполита (себто Республіка). Шляхта справді себе так і називала «Річ посполита воєводства Волинського» чи будь-якого іншого.
От до такої держави й приєдналися українські землі на Люблінському сеймі.
«ПЕРЕД ЛЮБЛІНСЬКОЮ УНІЄЮ КОРОННА СИСТЕМА МАЛА БАГАТО ПРИВАБЛИВИХ МОМЕНТІВ ДЛЯ ШЛЯХТИ КНЯЗІВСТВА»
Власне, Велике князівство Литовське напередодні Люблінського сейму стрімко наближалося до політичної системи, яка упродовж XVI ст. зусиллями шляхти витворилася в Польському Королівстві. Однак обмеження щодо православних, які існували в Князівстві, були ліквідовані лише у 1563 і 1568 роках. Очевидно, що заборона обіймати центральні уряди, які були перепусткою до королівської ради, зачіпала лише інтереси еліти, а все ж. Верховним власником усієї землі був великий князь як спадковий володар, відповідно, шляхта мала низку обов’язків та обмежень щодо свого землеволодіння, у той час як коронна уважалася повним власником своїх маєтностей. Шляхта окремих воєводств Князівства мала вирушати на військові дії за наказом короля, натомість коронна – лише в разі погодженої загальної мобілізації.
Усі ці та інші відмінності з часом затиралися, але перед Люблінською унією коронна система мала багато привабливих моментів для шляхти Князівства. Мешканці його далекої околиці – українських земель, що наражалися на постійну небезпеку зі степу – ставали повноправними гравцями на політичній сцені, а також отримали додаткові гарантії для захисту. Четверта частина прибутків із королівських земель йшла на утримання найманого (кварцяного) війська, яке дислокувалося переважно на південно-східних кордонах держави. Власне, це й створило умови для розвитку економіки цих регіонів після 1569 р., скажімо, зростання кількості міст.
«ВОЛИНСЬКІ КНЯЗІ І ШЛЯХТА (А САМЕ ВОНИ ПЕРШІ З’ЯВИЛИСЯ НА СЕЙМІ ТА ВИРІШИЛИ СПРАВУ ПРИЄДНАННЯ ДО КОРОЛІВСТВА) ГОВОРЯТЬ ПРО СЕБЕ ЯК ОКРЕМИЙ НАРОД ЗІ СВОЇМИ ДАВНІМИ ПРАВАМИ»
– Чи могла українська шляхта під час Люблінської унії стати третім рівноправним членом Речі Посполитої, як Польська Корона та Велике князівство Литовське? Адже за таких умов українська ідентичність була би чітко відмежована від інших.
– Це питання має довгу історію. Ставлення істориків до Люблінської унії демонструє, наскільки вони залежні від свого часу та самого стану історії як науки. Я розумію, що непрофесіоналам може не подобатися, що історія увесь час переписується. Людям хочеться, щоб їм розказали, як воно було у минулому насправді, от як про закон у фізиці чи теорему в математиці. Але історія дуже динамічна наука, у ній сталим є хіба те, що певна подія відбулася. Натомість щодо того, як вона відбулася, або чому наші герої повелися так чи так, увесь час ідуть дискусії. Адже джерела – це лише уламки минулого, з яких історик намагається скласти цілісну картину. З’являються нові факти, що змушують переглядати старі інтерпретації, або нове осмислення усталених схем під впливом нових знахідок чи нових підходів.
Врешті, ми задаємо минулому саме ті питання, які хвилюють нас із вами, і які могли не хвилювати минуле покоління. Відповідати на них ми маємо через призму сприйняття наших героїв та особливостей їх часу, але питання – вони переважно з дня сьогоднішнього. Скажімо, так з’явилися теми про маргінальні групи та їхню відповідь на тиск домінантної культури, або про регулювання насильства самими самоврядними спільнотами. Додаймо, що й історик не стерильний у своїх підходах, він має своє бачення світу, свою ідеологію, врешті – свій життєвий досвід, які й вмонтовуються, так чи так, у пояснення минулого.
На ставленні до Люблінської унії автора великої історії України-Руси зламу XIX і XX Михайла Грушевського позначалося існування українців у двох модерних імперіях, політика яких так чи так була несприятлива для становлення української нації. Тож і в минулому він конструював фундамент для українства із боротьби народних мас із «чужими» державами проти поневолення. Натомість еліти, як він твердив, або були упосліджені і не впливали на державну політику, або зрадили національні інтереси. Головним ворогом для Грушевського були поляки і Польща, які, згідно з його концепцією, нищили питомо українське право, мову та православ’я. Люблінська унія трактувалася ним як чорна дата української історії, з якої почалося просування поляків на схід. Ця дещо змінена схема лягла в основу радянського варіанту історії, де народні маси на українських землях, борючися з феодальним гнітом і польським поневоленням, прагнули до возз’єднання з Росією. Очищений від радянського нальоту, хоч і не сповна, цей варіант ліг в основу підручникової історії незалежної України.
Неабияким кроком вперед в академічній науці була позиція, що насправді Люблінська унія нічого не змінила в житті українських земель, її могли й не помітити. Однак від 90-х українська історіографія накопичила багато нового, підготувавши серйозний ґрунт для переосмислення минулого. І от береться нинішній уже начитаний історик за виданий ще у XIX ст. «Щоденник Люблінського сейму» (ретельну фіксацію його перебігу учасником цієї події) та деякі інші джерела й бачить геть іншу картину.
Волинські князі і шляхта (а саме вони перші з’явилися на сеймі та вирішили справу приєднання до Королівства) говорять про себе як окремий народ зі своїми давніми правами, пропонують коронній шляхті організувати окремий сейм та поговорити про умови такого союзу («спілки»), вимагають присяги від короля, сенаторів і послів на підтвердження власних. Для коронярів це був шок. За їхніми уявленнями, українські землі були колись відірвані від Корони, тож на Люблінському сеймі відбувається акт справедливості – повернення їх назад, а руська шляхта, їхні брати, приєднуються як рівні до коронних прав і вольностей.
ЧОМУ ТАК БЛИСКАВИЧНО ПІСЛЯ ЛЮБЛІНА ФОРМУЄТЬСЯ УЯВЛЕННЯ ПРО РІД ОСТРОЗЬКИХ ЯК ПРАВИТЕЛІВ РУСІ
Заявка на свої права – це в категоріях тогочасного правового мислення серйозна заявка на власну суб’єктність. Додаймо, що для повноправного двостороннього договору-унії потрібен був володар. Він був у Великому князівстві – великий князь, і він був у Королівстві – король. Байдуже, що це була одна й та сама особа – Сигізмунд Август. Згідно з тодішніми уявленнями територія, що не має володаря, може претендувати лише на приєднання як частини. Українські ж землі не мали у Великому князівстві Литовському жодної автономії. Звернімо увагу на мову унійних актів: Князівство уживається паралельно з Литовським народом, Королівство – з Польським, однак у привілеях Волинській землі та Київському князівству немає народу, є лише стани, що приєднуються за власною згодою як «рівні до рівних і вільні до вільних».
Щоправда, є в «Щоденнику» цікава деталь. Одразу після того, як Костянтин Вишневецький у своїй промові наголошує, що «ми такий почтивий народ, який жодному іншому на світі не поступиться, і чуємося кожному народові рівними у шляхетстві», іде фраза: «Ба більше, є у нас доми князівські, які особливе становище мають». Чи не можна ці слова проінтерпретувати не лише як спробу зберегти свої князівські привілеї (на той час це вже були лише титули), а й як репліку, що мала вказати на особливий статус «поштивого народу» зі своїми володарями. Тоді цілком органічно звучить і заява волинського воєводи кн. Олександра Чорторийського про своє походження з «народу королівського князів литовських» та визнання королем кровної спорідненості князя з Ягеллонами. Тоді зрозуміло, чому так блискавично після Любліна формується уявлення про рід Острозьких як правителів Русі (в етнічних українських кордонах), що ведуть свій рід від Володимира Великого. Побутування феномену князівської святості та багато сюжетів, пов’язаних із ідентичністю мешканців українських теренів, були проаналізовані проф. Наталею Яковенко.
Отож несподівано для учасників сейму в Любліні з’явився окремий Руський народ у складі Волині, Брацлавщини та Київщини. Він несподівано з’явився і для литвинів, які, схоже, розглядали мешканців українських земель у складі Великого князівства Литовського як свою частину. Тож із обох боків не було готовності визнавати за цим Руським народом політичних прав. Що ж саме вимагали волиняни, достеменно невідомо, бо автор «Щоденника» записав: «Багато чого вимагали, чого писати не було потреби».
Цей руський/український народ був певною несподіванкою і для істориків. Його поява на Люблінському сеймі ставить перед ними нову проблему – детальне дослідження витоків його ідентичності у Князівстві.
«ПРОФ. ГЕНРИК ЛІТВІН ПЕРШИМ УКАЗАВ НА ТЕ, ЩО ПРИВІЛЕЇ ДЛЯ ВОЛИНСЬКОЇ ЗЕМЛІ ТА КИЇВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА Є ДОГОВОРАМИ МІЖ ДВОМА ПОЛІТИЧНИМИ СУБ’ЄКТАМИ І МАЛО НАГАДУЮТЬ ПРИЄДНАННЯ»
– То що ж українська шляхта отримала на Люблінському сеймі?
– Досить багато. Люблінський привілей гарантував непорушність кордонів Волинського, Брацлавського та Київського воєводств, щоправда, останньому довелося розпрощатися з Мозирським повітом, який залишився у складі Великого князівства Литовського. Зауважувалося, що ці воєводства приєднуються «з усім і всіляким правом» до прав і свобод Польського Королівства. Уряди могла отримати лише місцева шляхта. Окремим пунктом гарантувалася відмова від ревізій маєтків, якої так боялися шляхетні мешканці Великого князівства Литовського через можливі проблеми зі статусом їх землеволодінь. Отож хто не мав королівських підтверджень на володіння, могли спати спокійно, як і ті, хто отримає від короля щось у майбутньому.
Землевласники звільнялися від плати четвертої частини доходів на потреби війська, навіть якщо тримали королівщини. Вводився єдиний податок на землю, а всі інші зобов’язання, побори й мита ліквідовувалися. У судочинстві зберігалася дія ІІ Литовського статуту, а також шляхті цих воєводств дозволялося вносити до нього зміни, які мав затверджувати на сеймі король. У судочинстві та діловодстві зберігалася староукраїнська (руська) мова. Виняток становили лише стосунки короля з громадами на магдебурзькому праві в королівських містах, з якими листування мало провадитися польською (як з людьми, що перебували в юрисдикції короля). Це, щоправда, на Волині стосувалося лише 5 міст. За князями зберігалися їх «гідності», себто титули. У привілеї у двох пунктах підкреслювалася відсутність різниці в доступі до прав і свобод осіб грецького та римського обряду всіх станів. Наостанок король гарантував своєю присягою дотримання всіх пунктів привілеїв від себе та своїх наступників.
Польський дослідник проф. Генрик Літвін першим указав на те, що привілеї для Волинської землі та Київського князівства є договорами між двома політичними суб’єктами і мало нагадують приєднання. Виявилося, що українські привілеї були привабливі, скажімо, для мешканців Королівської Пруссії, які просили короля у 1578 р. забезпечити їх таким же статусом, який мали Волинське, Київське та Брацлавське воєводства.
ПИЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ШЛЯХТИ ДО ДОТРИМАННЯ СВОЇХ ПРАВ
– Якою була мовна ситуація на українських землях, приєднаних на Люблінському сеймі?
– Пункт 8 Люблінського привілею гарантував: руська (староукраїнська) мова надалі зберігатиметься у судочинстві та в офіційному листуванні короля, королівської канцелярії та урядників із населенням Волинського, Київського та Брацлавського воєводств. При королівській канцелярії було утворене руське відділення, де працювали писарі переважно з українських теренів, які й відповідали за діловодство з приєднаними воєводствами.
Як відомо, будь-яка канцелярія дуже неповоротка та додаткової роботи не любить. Попри привілей, на Волинь упродовж літа 1569 р. надійшло кілька листів польською. Отож волиняни подумали і зібралися на нараду в кінці осені 1569 р., де уклали лист до короля. Він не зберігся, але маємо королівську відповідь. Монарх зазначав, що зібратися для читання привілею – добра справа, але дозвіл на такі зібрання дає король. Король мав на увазі сеймики, наші ж волиняни, схоже, цими проблемами не переймалися і звикли влаштовувати собі наради самостійно. Мовний пункт був центральним у волинському листі, адже король у відповідь обіцяв розпорядитися, щоб надалі королівська канцелярія дотримувалася привілею і присилала листи на Волинь руською мовою.
У 1571 р. вже київська шляхта звернулася до короля з петицією, аби вся офіційна документація і «кожна справа» надходила до них згідно з привілеєм, «не іншими літерами і словами, одно руськими». На Торунському сеймі восени 1576 р. волинська шляхта нагадала вже новообраному королю Стефану Баторієві про мовне питання. Король обіцяв дбати про привілей, а також зазначив, що всі листи з приводу загальнокоронних справ будуть перекладатися. Схоже, волиняни діяли на випередження і нагадували про свій особливий статус. Згодом підтяглася і брацлавська шляхта. 7 липня 1577 р. вона відправила через свого посланця до короля лист про те, що деяких осіб позвали на королівський суд польськомовними позовами. Брацлав’яни заявляли, що така практика діється «над право і вольності наші». Ці випадки можна розглядати як нехтування привілею в королівській канцелярії, а однак вони, як на мене, свідчать про пильність української шляхти до дотримання своїх прав.
Саме це засвідчує і волинська судова практика. Наведу приклад. У жовтні 1570 року у луцькому земському суді адвокат Казимир Ледницький вимагав не брати до уваги королівський лист, писаний по-польському, який подав слуга холмського підкоморія Миколая Дзялинського. У листі говорилося, що Дзялинський перебуває на королівській службі та мусить бути тимчасово звільнений від судових справ. Однак судді та присутня шляхта вирішили, що такі листи, «противко вольностям і свободам волинським». Цікаво, що й через двадцять років у 1590 р. в аналогічній справі судді відреагували так само. Вони заявили, що такі листи, які суперечать привілею, не мусять прийматися в суді.
Судова практика Волині багата на подібні прецеденти, а інколи й досить кумедні заяви. Так, формальною причиною відхилення справи кн. Курбського володимирським ґродським судом стало те, що він «не по руськи, але по латині підписав», себто суддям не сподобався підпис князя латинськими літерами. Іншого разу адвокат заявив, що у позові слово «капітула» було написане латиною, тож такий позов недійсний. Попри курйозність таких заяв, згадки про привілей, який нищиться через подібні практики, зводили їх до рівня дидактики. Адже шляхта масово з’їздилася на судові засідання – хто мав справу, хто супроводжував приятелів, а хто, як тоді говорили, підтягувався «на беседу». Тож у замку було велелюдно, цікаві аргументи та репліки записувалися адвокатами як приклад та мали озвучуватися у розмовах. Відповідно, практично на щодень повторювалися пункти привілею та їхня важливість.
З 20-х років XVII ст. збільшується кількість польськомовних записів приватного характеру – майнових актів (купівлі-продажу, застав, дарчих тощо), заповітів і угод. Сеймикові ухвали та інструкції послам теж пишуться польською, що не дивно, адже їх доводилося пред’являти на сеймах. Однак незмінною залишається руськомовність судочинства, відповідно – мова не втрачає своїх офіційних функцій. Поза цим, найімовірніше, вся шляхта з українських теренів була двомовною, а та, що вчилася в колегіумах й університетах – багатомовною. Немає сумніву, що мова у побуті була приватною справою кожного, тож якою мовою говоритиме ранньомодерний мешканець Речі Посполитої – залежало від місця та обставин. Подивіться, якою мовою листуються між собою православні духовні ієрархи в Гетьманщині навіть межі XVII-XVIII століть та якою мовою пишуть значну частину своїх текстів: це польська, що геть нікого не хвилює. Для ранньомодерних держав офіційна мова діловодства не була «мовою при владі».
А от для навіть польськомовних волинських шляхтичів залишалася незмінною важливість зберегти в недоторканності всі пункти привілею. Адже уважалося, що будь-яка зміна може знівечити всі права та вольності, здобуті предками.
ОСОБЛИВА РОЛЬ ЛЮБЛІНСЬКИХ ПРИВІЛЕЇВ
– У Ваших текстах простежується думка, що саме окремішнє право (ІІ Литовський статут) було вагомим чинником об’єднання русинів-українців. Чи могли б ви розкрити цю тезу та навести кілька прикладів?
– Так, як і мова, «своє» право було важливим фактором культивування власної окремішності мешканцями трьох (а від 1634 разом із Чернігівським воєводством чотирьох) українських воєводств. У суді, якщо сторона посилалася на коронні права чи ІІІ Литовський статут, напевно зринав аргумент: згідно з привілеєм на Волині діє лише ІІ Литовський статут. Тому новинки приживаються складно, вони стосувалися переважно елементів судового процесу, які не були прописані в Статуті.
Натомість кілька разів шляхта трьох українських воєводств не погоджувалася прийняти загальнокоронні конституції, які насправді були їм дуже потрібні. І це дивна ситуація, яку можна пояснити хіба загальною настановою – нагадати про своє право і недоторканність привілею. Мені пощастило натрапити на кілька дуже цікавих реплік, де заяви про «своє право», закріплене привілеєм, сягають високо рівня осмислення своєї суб’єктності. Як заявляв один волинський шляхтич, він стереже у суді не лише своїх маєтностей, а й «посполитих прав, свобод і вольностей того панства Волинського, аби правом чужим, конституціями, прав і вольностей наших посполитих не ламано». А ще в одній справі адвокат розповів присутнім у суді, що «наші предки здавна, народившися у широких свободах і вольностях своїх, не лише нічого не втратили чи зменшили, а й учтивими вчинками набули нових у своїх володарів, добре їх стерегли й передали нам, потомкам, цілими й непорушними». Власне, саме для трьох українських воєводств був створений у 1578 р. Трибунал з центром у Луцьку, вища апеляційна інстанція, окрема від усієї Корони.
Однак Люблінським привілеям для українських воєводств судилося зіграти особливу роль у творенні руської/української ідентичності, дуже подібної до сучасної. Після Берестейської унії 1596 р., коли православна Церква опинилася поза законом і без ієрархів (бо за задумом, унійна Церква ставала її правонаступницею), саме Люблінські привілеї стали тією картою, яка перевершувала будь-який аргумент. У привілеї фігурували вірні православної Церкви, рівної католицькому Костелові, а привілей для «приєднаних» воєводств мав рівень конституції, скріпленої присягою королів. На цьому й вибудовується православними ієрархами в полеміці з уніатами ідея Руського народу, рівного Польському та Литовському народам, які разом утворили Річ Посполиту на основі договору. А на мапі Речі Посполитої викроюється на підставі привілеїв Русь/Країна Руська, або «панства руські». Територія цієї країни Руського політичного народу збігалася з територією трьох воєводств, приєднаних до Корони у 1569 р. Усі їхні мешканці, охоплені привілеєм, і були народом Руським, як православні, так і католики. Цікаво, що скрупульозна розробка такої територіально-правової моделі української ідентичності, започаткована в судових дебатах ранішого періоду, на початку XVII ст. належала духовним особам.
ВАРІАНТ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ
– Чому релігія не могла стати фундаментом для об’єднання українців-русинів?
– Не могла, бо руська шляхта була не лише багатомовною, а й полірелігійною. Річ Посполита, прихистивши багатьох релігійних «дисидентів», які змушені були покидати свої європейські Батьківщини через переслідування, ставала полем конкуренції за душі вірних багатьох конфесій і навіть відламів християнства, які уважалися єретичними. Власне, в другій половині XVI ст. конкуренцію православ’ю складали не стільки католики, скільки протестанти. Згодом вони стали союзниками у відстоюванні своїх прав.
У січні 1573 р. сейм прийняв акт Варшавської конфедерації, який забороняв переслідування за релігійною ознакою, по суті окресливши віру як персональний вибір, приватну справу. Зверніть увагу, як православний владика Мелетій Смотрицький, відстоюючи у боротьбі з уніатами права своєї Церкви грецького обряду, говорить, що православні не бажають знищення унії, а лише повернення свого, бо «у панствах тих вільно кожному, як хоче, вірити». І Мелетій Смотрицький, і шляхта на сеймі говорять, посилаючись на привілеї, що русин не перестає бути русином, стаючи католиком, а лише переходить із прав, наданих народові руському «грецького закону», до прав, наданих народові руському «римського закону». Уніатам, які теж частина руського народу, він пропонує визначитися, до якого закону, зафіксованого в привілеї, вони належать. Показово, що це говорить духовна особа.
А хто такі католики брати Єльці, які носилися в 40-і роки XVII ст. з ідеєю відкриття університету у Ксаверові, що в Овруцькому повіті, «для нашої руської молоді в наших руських краях». Батька одного з них, хворого й немічного, до того ж православного, вбили на початку козацької війни.
Отак і формується тогочасне уявлення про руський народ, де важать не мова й віра, а територія проживання і права, під які особа підлягає, себто варіант політичної ідентичності. Тут, щоправда, є проблема з руською кров’ю, про яку говорить Ян Щасний Гербурт, католик із Перемиської землі, що відстоював права православної церкви у своїй «Русі». Про кров говорить і Мелетій Смотрицький, яка й маркує католика русином.
«ПОЛІТИЧНИЙ ВОЛИНЯНИН»
– Так, давайте згадаємо про походження. Зазвичай, говорячи про українців у Речі Посполитій, активно уживають поняття «ополячення». А у ваших текстах трапляються розповіді про поляків – «політичних волинян» (зокрема, Матей Стемпковський). Наскільки це явище було поширеним?
– Це питання цікаве й мало досліджене, хоча мої колеги, з якими я увесь час розмовляю про речі, які мене цікавлять, практично без дискусій пристають до думки, що прибулець, вислуживши якусь волоку землі чи й більше та потрапивши до шляхетської корпорації Волині, Київщини та Брацлавщини, ставав «політичним» волинянином чи киянином, себто отримував «руську прописку». Адже на сеймику він дебатував про добро своєї «речі посполитої», а якщо раптом потрапляв на сейм, то там представляв «своє» воєводство та його інтереси. Звичайно, у сварці йому могли нагадати про те, що він лях, а всі ляхове «поганих маток діти», але й по всьому. Бо, як не крути, а такий шляхтич був «своїм ляхом».
Ідентичності таких осіб, яких багато на українських землях, тяжко вхопити. Але якщо ви вже згадали про Стемпковського, то подивіться на цього прибульця в першому поколінні, який дістався сенаторського крісла. У нього немає потужного патрона, він не зробив кар’єри через вдале одруження, зате він має надійну розгалужену мережу родинних зв’язків – Линевські, Гулевичі, Киселі та інші добрі волинські родини. Він – їхня частина. А ще він добрий адвокат і надає послуги багатьом впливовим особам. Життєва кар’єра Стемпковського унікальна, але поруч із ним – багато інших «нових» волинців, які частина воєводської «речі посполитої». Звичайно, вони не дадуть історикові інтерв’ю, але історик має шукати непрямих свідчень, скажімо, хто для такого прибульця «свої».
Подивіться, як Станіслав Оріховський – автор низки знакових текстів середини XVI ст., що народився у католицький родині перемиської шляхти, «сконструював» собі руське походження – нібито матір православну русинку та, щоб напевно – діда православного священника. Він підписувався Роксоланом, називав себе поляком поза Річчю Посполитою та стверджував, що належить до скитської нації й до руського народу, бо його вітчизна Русь лежить у європейській Сарматії. Хто він? Звернімося до листа Оріховського, адресатом якого був папський нунцій Комендоне (1564 р.), де автор багато цікавого розказує про себе. Зокрема з його оповіді випливає, що його Вітчизна – це терени, що загалом охоплюють Руське воєводство, заселені переважно воїнами. Корінні мешканці були охрещені із Константинополя князем Володимиром, однак польські королі змішали автохтонів із прибульцями, що витворило мішанку релігій і народів. Скажімо, предки Оріховського – польські шляхтичі, одружившися з місцевими русинками та осівши таким чином на цій землі, перетворилися на руських воїнів. І мене тут чи не найбільше цікавить останнє: Оріховський каже, що те місце, де твоя власна земля, і визначає твою руськість.
Отож і руська кров, про яку говорить Мелетій Смотрицький як про маркер руськості, дає збій.
«АБИ ТІ ЗЕМЛІ, ОКРЕМО РАДЯЧИСЬ, НЕ РОЗІРВАЛИСЯ В ТАКИЙ ЧАС І В ТАКИХ РЕЧАХ»
– Ви говорите про три українські воєводства, шляхта й духовенство яких, спираючись на Люблінські привілеї, витворила свою унікальну як на той час «політичну» ідентичність. А що ж із іншими руськими воєводствами, які увійшли до Польського Королівства десь на двісті років раніше? Чи відчували ці дві Русі якусь свою єдність?
– Волинське, Київське та Брацлавське воєводства на Люблінському сеймі отримали надійний фундамент у вигляді привілеїв як опертя для своєї окремішності, що у підсумку витворило із цієї спільноти Руський народ зі своєю територією і правом, рівний двом іншим народам – Литовському і Польському.
Натомість Руське, Белзьке та Подільське воєводства могли покладатися хіба на «пам’ять» (окремішню від решти королівства історію та традиції, пов’язані з релігією й мовою), яку й демонструє Оріховський. Ці три руські воєводства в Короні відчували свою «іншість» щодо решти Королівства, а ця решта сприймала їх як Русь, що існувала поруч із двома іншими провінціями – Великою та Малою Польщею. Це руські посли підтвердили й на Люблінському сеймі, зібравшися у лютому на окрему нараду.
Усі ці українські воєводства об’єднуються в єдину Русь у кількох літературних творах, князівських панегіриках та правових трактатах. Скажімо, вже у 1584 р. у своїй поемі «Роксоланія» Себастян Кльонович промаркує руську територію містами – Києвом, Львовом, Луцьком, Кам’янцем, Перемишлем, вивівши «руські землі» Литви за межі своєї Роксоланії. Так чинитимуть й інші автори, прийнявши нові кордони, витворені Любліном, як цілком очевидні. Однак ми не знаємо, хто це все читав, наскільки широко ці ідеї побутували.
А проте для мене вражаючим був текст листа Яна Замойського, белзького старости, до свого дядька Якуба Гербурта, в листопаді 1572 р. Збираючись на сейм, він пропонував зібрати всі руські воєводства на нараду, «аби ті землі, окремо радячись, не розірвалися в такий час і в таких речах» (діялося це по смерті Сигізмунда-Августа). Адже «за наших предків ті всі воєводства не окремо, а разом радилися про себе і свої вольності». Замойський, пишучи про себе як русина, чітко окреслив «своїх» – Київське, Волинське, Брацлавське, Руське, Подільське та Белзьке воєводства. Ці воєводства постійно обмінюються послами та тримаються разом на шляхетських з’їздах і сеймах цього періоду. Нагадаю також, що це той Замойський, який невдовзі стане великим канцлером і гетьманом, і якому в кінці XVI ст. автор полемічного твору «Апокрисис» Христофор Філалет (чи то пак поляк і протестант Мартін Броневський) від імені руського народу нагадає про православну віру його предків.
Отож скрупульозні дослідження цього питання – попереду.
УКРАЇНЕЦЬ-КОЗАК Й УКРАЇНЕЦЬ-ШЛЯХТИЧ
– Як написати українську історію Речі Посполитої? Як знайти цю українську суб’єктність в наративі, що пишеться переважно як історія Польщі? Можливо, потрібно перейти від романтичного варіанту націєтворення «одна нація — одна держава», до більш гнучкої, де можна було б врахувати і польський, і литовський, й інші впливи?
– Знаєте, мене дивує ситуація, коли ми даємо собі раду з дуже складною історією XX ст., де українці були по різні боки, здавалося б, неподоланних мурів. Але ми вперто тримаємо бастіон ранномодерної історії чи не виключно як історію козацтва, задаючи жорсткі маркери українства, по суті ігноруючи, що кажуть про себе ті люди. Ми запихаємо їх у вузькі рамки – козак, православний, україномовний, відсікаючи іншого українця – шляхтича, полікультурного і полірелігійного, а з ним – і дуже цікаву історію.
Я упродовж десяти років так чи так повертаюся до історії безкоролів’їв на українських землях, і от ніби й знаю, що хто там робитиме, а щоразу аж дух перехоплює від гордості, як вони організовують самотужки судочинство після смерті короля, спочатку не маючи прикладу, як переписують право на потребу моменту, як забезпечують порядок. І це ті сторінки історії, яких нам фатально бракує, бо вони не лише про боротьбу, а й про творення. Якщо ж говорити про технічний момент, то наша історія нам в поміч. Люди минулого викроїли на мапі Речі Посполитої Русь-Україну практично в сучасних державних кордонах, запропонувавши дуже сучасну модель ідентичності – політичну, а чи територіально-правову. Себто є загальна політична матриця історії Речі Посполитої, спільна для кількох народів, або зі своїми варіаціями, а далі ти маєш «свою» територію й людей. А що ще треба історикові?
Однак для цього доведеться докласти зусиль.
