75 років тому в Парижі тихо помер Нестор Махно. Його єдина дочка не мала дітей. Навколо вистачає ідейних онуків Махна. А онуків по крові?.. Наша сьогоднішня співрозмовниця жителька Дніпропетровська Людмила Заславська — внучка Махнової кухарки Оксани Містюк. Неподалік від парку Т. Г. Шевченка ми неквапом говоримо про історію родини, в яку безжально уривалися буревії ХХ століття.
— Отже, моя бабуся Оксана Миколаївна Містюк, — розповідає Людмила Наумівна, — народилася в Гуляйполі, яка згодом стане столицею махновського руху. Помре 1956 року на 72 році життя і похована в селі Широкому Солонянського району на Дніпропетровщині. Була зовсім неписьменна, але десь навчалася кухарській справі. Знаєте, раніше боялися багато говорити про себе, а тим паче в нашій родині, яка була під ковпаком НКВД. Бабуся нібито навчалася кухарства в Греції, тож мама моя — напівгречанка. Але чи справді це так? Ніхто діда не знав, та й чи був він офіційно? Мама моя народжена 1919 року. Чи могла бабуся в ті часи напередодні безтурботно подорожувати Грецією — вельми сумнівно.
У громадянську війну Оксана Миколаївна працює в Гуляйполі кухаркою у Махна. Багатьох подробиць я не знаю. Коли ти в дуже юному віці, багато ще є нецікаве, потім шкодуєш. Та мені й не можна було питати зайвого. Бо коли я ставила бабусі бодай найменше питання, мама летіла шулікою:
— Ану, замовкни, ану, припини розпитувати! Досить нам, що сидить один! — це про батька. І до бабусі: — Ти хочеш, щоб і мене засадили? Зостанешся сама з дитиною.
Всіляко оберігала мене від зайвої інформації.
А нині мій син Сашко раз-у-раз одно каже: «Мамо, баба Надя така подібна до Махна! Як гляну на її фото, так і думаю: твоя бабуся, а моя прабаба щось стемнила». Це, правда, лише його здогад. Але хто наш дід — лишається таємницею. Його ми не знаємо.
Бабуся весь час прохала мене: «Почитай мені щось з історії». А я вчилася тоді в Широкому в п’ятому — шостому класі, бабуся жила з нами. Я так жодного разу в житті й не побувала в її рідному Гуляйполі.
— Це ж не дак далеко від Дніпропетровська.
— Так, треба якось поїхати. Бабуся частенько розповідала мені про Махна. Приміром, що він був людиною широкої натури. Через свою малописьменність бабуся не могла розібратися в політиці, яку політику тримав Нестор сьогодні і яку завтра. Вона сама була збентежена, коли згадувала: Сьогодні встаємо — при владі «червоні», завтра — «білі»...» Влада змінювалася блискавично.
Махно був людиною щедрою. Загравав із односельцями. Грабував багатіїв, потім збирав усіх на майдані й роздавав бідним дарунки. До речі, у баби моєї зосталася шаль, подарована Махном. Вона у нас нині десь на дачі, мабуть, її вже поїла міль. Ми її берегли-берегли, возили з собою. Бо тоді ж не було синтетики, а вона натуральна, вовняна.
За словами бабусі Нестор був своєрідний, письменний, представлявся вчителем. Про його хлопців складали легенди. Ось, приміром, махновці їдуть на тачанках, за ними погоня, вони миттю заскакують до когось на дах і вже переодягнені вкривають дах... Маскування було на ходу, перевтілення миттєве. Якби хтось послухав мою бабусю, просту людину, щонайкращі відгуки її були про Махна.
Вона все життя чудово готувала. Мала дуже багато таємниць кулінарії. Ні мені, ні мамі, на жаль, вона їх так і не передала. Чому? Мама працювала вчителькою, була постійно зайнята — ніколи було займатися кухнею! А я, звісно, дівчинка, мені хотілося погуляти. Через те багато чого пішло з нею.
«А що ж ти Махну готувала? — запитувала я у бабусі. — Що він любив їсти?» Виявляється, він, як багато українців, полюбляв борошняні вироби — вареники, галушки, млинці. Бабуся варила йому якісь галушки з маком, для чого треба було спеціально терти мак.
До речі, мій чоловік Володимир ще застав бабусю живою. Ми тільки побралися і того ж року вона померла. Так ось ми пригадуємо такий епізод. Вона ніколи не боялася висловлювати свою особисту думку. Часом просила, як я говорила, почитати, що там у розумних книжках пишеться. І коли я читала їй про Махна, вона так обурювалася тим, що писали! Бо його бандитом називали, а братчиків його — бандою. Й людей, котрих вона особисто знала, не в тому світлі показували. Баба Оксана завжди мені говорила: «Ось ти побачиш, все буде не так. Люди докопаються до істини, прозріють. По-іншому говоритимуть про нього. Ось ти мене згадаєш». А ми тоді були такі зашорені.
— Чи довго Махно тримав її при собі як гарного кулінара?
— Знаєте, вона навіть їздила з Махном! Я ще думала тоді: це ж тільки кому-небудь скажи, що моя бабуся їздила разом з Махном! Посадять і мене, хоч я й неповнолітня. Мама була немовлятком у бабусі на руках і бабусі було страшно з такою маленькою їздити, а їздила. Помешкання як такого вона не мала. Жила в комірці, але ставився він до неї добре. «Нічого поганого про нього сказати не можу — навпаки дуже добрий чоловік і дарунки мені дарував». Наскільки я зрозуміла, їздила вона з ним не дуже довго. Пригадувала один випадок, коли їй доручили готувати дуже великий бенкет — відбувалося це, здається, в клубі в Гуляйполі. Там і була ця гулянка. І вона падала з ніг, щоб приготувати це все. На ній лежала особлива відповідальність.
— Її ніяк не переслідували за зв’язки з Махном?
— Ні. Вона була безстрашна. Коли мій тато, її зять Наум Дичок сів до тюрми, вона ходила і впродовж доби чекала, щоб йому вручити передачу. Дуже любила свого зятя. Бувало наготує йому, напече всякого і годинами стоїть біля колючого дроту. У нас у родині це — болюча тема.
До речі, бабусині зв’язки з рідним Гуляйполем з часом урвалися. Її батьки загинули в Гуляйполі під час Голодомору 1932—1933 років. Вони йшли вулицею, упали від виснаження і не підвелися... Коли ми під час війни переїхали з Донбасу в Широке, у бабусі більше в Гуляйполі нікого не зосталося. Вона була самотня, родинних зв’язків не лишилося. Маму в голодному 1947-му вигнали зі школи як дружину ворога народу. Тоді школярі в класі вмирали з голоду. Це вже і я знаю.
Мама, звичайно, мені не дозволяла нічого у бабусі розпитувати. Правда, у нас з бабусею була одна кімнатка на двох. І коли мене щось особливо цікавило, я потайки її таки розпитувала. А так усе владою мами категорично припинялося.
Всі родинні фото нині зберігає син Олександр. Йому все пов’язане з родинною історією цікаве, близьке. Вивчає історію махновського руху. Він зацікавився й справою мого репресованого батька.
— А хто ваш син за фахом?
— Олександру 45, він свого часу закінчив Ленінградський інститут океанографії, багато плавав, вивчав океани, а коли наука виявилася нікому непотрібна, створив фірму в Запоріжжі.
— Яка доля вашої мами?
— Надія Григорівна була єдиною донькою у своєї матері. Вчителювала у Гуляйполі. Потім переїхала у Волноваху на Донбасі. Там одружилася з моїм майбутнім татом Наумом Івановичем дичком (1909—1979 рр.), котрий був директором школи. Він родом з Широкого на Солонянщині. На ті часи вважався людиною дуже освіченою, закінчив інститут в Ленінграді, викладав українську мову і ще виступав за самостійну Україну. За що й поплатився. По війні дістав десять років. Мама залишилася сама — з бабусею і мною. Батька заарештовували і до війни. Мамина подружка стукнула і його забрали. Але почалася війна, забрали на фронт. Син має документи — за що його звинувачували...
Коли по війні батька заарештували надовго і всерйоз, маму викинули зі школи. Тож вона вийшла заміж удруге. Треба було рятувати родину. Ми були голодні, опухлі, про свого вітчима Михайла Поплавського нічого не можу ні доброго, ні поганого сказати — до мене ставився нейтрально, але дуже боявся біографії мого тата. Тому знищив усі його документи! Мама свого часу поскладала до скриньки всі документи батька, бо ж він мав дві вищі освіти — як на ті часи рідкість. Але вітчим усі дипломи попалив. Коли тато повернувся, не було нічого, що підтверджувало б його вищу освіту. Вітчим посідав керівні посади — був головою сільської ради в Широкому і побоювався аби батькова тінь не лягла на нього.
Батько дістав десять років без права листування. Коли повертався, не знав, що у матері вже інша родина, з’явилася ще одна дитина — мій брат. Батько повернувся лише, коли помер Сталін. Тата реабілітували. З його поверненням родина не відновилася. Мама сказала приблизно так: я, мовляв, одну дитину вже виростила з чужим батьком і не хочу травмувати другу.
Я пішла навчатися в Дніпропетровський будівельний інститут, який скінчила в 1963-му. Студенткою соромилася батька, того, що він українською говорив. Я ж виросла без батька, його спершу уникала. Ось ми йдемо однією стороною вулиці. Побачивши його, я переходила на протилежний бік, аби з ним не зустрітися. Мама також не могла визначитися: то казала мені з ним спілкуватися, то не радила цього робити... Це роздвоєння передалося й мені. Батько помер 1979 року в Дніпропетровську. Мати в 1983-му в Широкому. Там і похована.
Навчаючись в інституті я вийшла заміж. Мій чоловік став військовим. Після будівельного інституту нас доля скрізь попокидала. Ми, будівельники, тоді весь ракетно-ядерний щит країни будували. Де ми тільки не були! Десять років на Байконурі. Чоловік закінчив військову службу в Свердловську в чині полковника. Оскільки корені наші тут, на Придніпров’ї, двадцять років тому, під час перебудови, ми повернулися до Дніпропетровська.
