На початку ХХ ст. київський губернатор в одному зі щотижневих рапортів повідомляв генерал-губернатору, серед іншого, про крадіжку в Києві у професора Михайла Грушевського годинника. Той кишеньковий злодюжка не знав, що через століття ім’я майбутнього Голови Української Центральної Ради сяятиме серед найзнаменитіших, а спадкоємці посад одного та вправності іншого полюватимуть за будь-яким папірцем, якого бодай торкнулося працьовите перо великого українця.
Рід Грушевських відомий з XVIII ст. на Чигиринщині і був церковним. Кілька його поколінь складалося зі священиків, дияконів, дячків і паламарів. Перші відомі предки цього роду були греко-католиками і писалися прізвищем Груша, якому згодом надали типової шляхетської форми.
У зв’язку з цими прізвищами сформувалися два припущення про походження предків Михайла Грушевського. Перше з них пропонує виводити священиків Груш від дипломата, генерального писаря у 1657—1659 рр. Івана Груші. Підставою цієї гіпотези є спільність їхніх прізвищ та мешкання священиків Груш поблизу козацької столиці Чигирина, де й працював у гетьманській канцелярії Іван Груша.
Друге припущення пов’язує священиків Грушевських із селянами Грушівськими з Кирилівки. Грушівськими, як відомо, писалися предки Тараса Шевченка, доки їхнє прізвисько Швець і його молодша форма Шевченко не перетворилися на прізвище, щоб згодом стати одним із світових символів України. Більшість джерел, що фіксують предків Тараса Шевченка з прізвищем Грушівський, походять з кінця XVIII — початку ХІХ стст. та написані російською мовою. Тому церковнослов’янську літеру «ять», яку українці та росіяни читають по-різному, можна прочитати в цьому прізвищі за російськими правилами — Грушевський. Смілянщина — це старий козацький край і лежить біля Чигиринщини, що, власне, і стало підставою для гіпотези про спільність коріння Тараса Шевченка і Михайла Грушевського.
Повертаючись до гіпотетичного предка Грушевських, слід мати на увазі важливе твердження Володимира Кривошеї про належність Івана Груші «до покозаченої шляхти українсько-білоруського порубіжжя». Прізвище Груша в списках річпосполитської шляхти дійсно є, проте йдеться про самого Івана Грушу та якихось ротмістра Яна і товариша Павла, які служили 1666 р. у козацькій корогві коронного маршалка Любомирського (Іван із сином чи Іванові сини?). Тут можемо припустити, що покозачений Іван міг скоротити, зробити більш «козацьким» своє прізвище і в такий спосіб Грушевський перетворився на Грушу. Тоді б зміну прізвища у XVIII ст. можна було б розглядати як повернення до його старої, властивої форми.
Додамо, що було кілька шляхетських родів із прізвищем Грушевський та Ґрушевський, Ґрушовський, які мали різне походження і користувалися різними гербами. Частина Грушецьких часом писалася Грушевські. З Грушевських дуже цікавим є рід герба Корчак, який походить, як вважають, з галицьких бояр часів Галицько-Волинської держави і Руського королівства.
Родовим гніздом Грушевських на Чигиринщині була Худоліївка, де вони півтора століття обіймали посади при місцевій церкві. Історія цього роду, біографічні дані про чільних і маловідомих його членів, відомості про чисельну рідню Михайла Грушевського ґрунтовно викладено в одному з кращих сучасних українських генеалогічних досліджень — книжці Миколи Кучеренка, Світлани Панькової і Галини Шевчук «Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського)», 2006 р.
Найдавнішим відомим прямим предком Михайла Грушевського був Данило Груша (також Грушка і Грушевський), якого 1746 р. висвятив у священики до церкви св. Параскеви с. Худоліївка православний молдавський митрополит Никифор. Ходіння до православної Молдавії і Волощини для висвячення було поширеним явищем у Київському і Брацлавському воєводствах Речі Посполитої тих часів. Потім Данило значився серед уніатського (греко-католицького) духівництва, а згодом, мабуть, напередодні Коліївщини, повернувся на православний обряд. З Данилових синів наймолодшим був паламар Василь (бл. 1757—1805), одружений з Меланією Михайлівною. Одним із їхніх середніх синів був священик Федір (бл. 1791—1851). З дітей, народжених його дружиною Марією Кирилівною з Ботвиновських, Сергій (1830—1901) одружився з Оппоківною, зробив кар’єру по освітньому відомству та помер, будучи директором народних училищ Терської області в чині дійсного статського радника (цей чин відповідав званню генерал-майора). Сергієвому синові Михайлу довелося виконувати батьківський заповіт, зокрема, збудувати в українському стилі школу в Києві, яка досі прикрашає ріг вул. Фрунзе (колишня Кирилівська) і пров. Бондарського.
Прізвище Грушевських у масовій свідомості асоціюється з Михайлом Грушевським. У певному затінку його постаті залишається ціла плеяда талановитих науковців, серед яких згадаємо його батька Сергія (педагог, публіцист), брата Олександра (історик, літературознавець, етнограф), сестру Ганну з Грушевських Шамрай (історик, перекладач), доньку Катерину (культуролог, етносоціолог, фольклорист) та родича Марка (церковний діяч, педагог, етнограф, краєзнавець).
Видатному історику, Голові УЦР, професору, академіку Михайлу Грушевському (1866—1934), синові Сергія і Глафіри з Оппокових, удалося зробити титанічний обсяг наукової роботи, поєднавши її з дуже активною громадсько-політичною діяльністю. Кілька найважливіших його проектів залишилися не завершеними. Проте і обірвана на 11-му томі «Історія України-Руси», і нетривала дія IV Універсалу УЦР (проголошення Української Народної Республіки самостійною, вільною і суверенною державою українського народу) стали значущою частиною підмурівку, без якого важко уявити подальшу боротьбу за незалежність України і її здобуття 1991 року.
Дивні обставини смерті академіка Михайла Грушевського 24 листопада 1934 р. у м. Кисловодськ дозволяють зарахувати її до числа спецоперацій НКВС по вбивству видатних українських державних діячів.
