Володимир Івасюк, легендарний український поет і композитор, автор відомих навіть за межами України «Червоної рути» та «Водограю», народився в родині українського письменника й творця історії буковинського краю Михайла Івасюка та вчительки Софії Карякіної у 1949 році. Через два роки на світ з’являється перша сестра Володимира — Галя, а через одинадцять — Оксана. Для своєї молодшої сестрички Володимир навіть написав пісню «Колискова для Оксаночки»: «Люлі, ластівко, люлі, радосте, срібний мій дзвіночку. Хай твоя весна і в житті, і в снах продзвенить струмочком», — говорив своїй сестричці у 1966 році композитор. Сьогодні, у 2004-му, Оксана ІВАСЮК, з якою ми зустрілися в колишньому помешканні її родини (нині там Чернівецький обласний музей Володимира Івасюка) розповідає «Дню» про брата та ту атмосферу, в якій він зростав.
«У РОДИНІ, ЯКА ПОВ’ЯЗАЛА СВОЄ ЖИТТЯ ТІЛЬКИ ЛЮБОВ’Ю, Й НАРОДИЛИСЯ МИ»
— Оксано Михайлівно, розкажіть, будь ласка, як познайомилися ваші батьки? Якими були перші кроки становлення вашої родини?
— Власне, мої батьки, дитинство яких проходило у різних країнах, але вони генетично та інтелектуально належали до однієї культури, мають дуже цікаву біографію. У 30-х роках минулого століття батько вже був поетом богемного спрямування. Він чітко уявляв своє майбутнє, пов’язане з літературою та французькою філологією, володів одинадцятьма мовами, вісім з яких знав досконало. До того ж тато мріяв учитися в Сорбонні. Але події Другої світової війни зламали культурне життя мільйонів людей. Згодом батька заслали до Сибіру. Одного разу він мало не опинився на дні Печори, коли в’язнів переганяли через річку і незміцнілий лід проламався. Однак йому пощастило. Як пощастило і в ГУЛАГівському бараці, де зустрілися напрочуд чудові люди. Один з них — лікар Олександр Шульдер, учень академіка Павлова, головний невропатолог та психотерапевт таборів Півночі. Він допоміг батькові одужати, а потім узяв його на роботу до лікарні. Була підтримка і з боку лікаря, професора Льва Зільберга, рідного брата Веніаміна Каверіна. Спілкування з цими людьми допомогло татові вистояти і фізично, і морально. У 1946 році батько повертається на Буковину, до рідного Кіцманя. Згодом зустрічає свою майбутню дружину Софію Карякіну. Вона приїхала в Кіцмань із Запорізької області. І маму дуже вразило те, що вона побачила в цьому новому для неї містечку: охайні будинки, вихованих, не диких, усвідомлених у значенні та ролі традиції людей, а також надзвичайно теплі, щирі, відкриті стосунки між ними. Для тих, хто пережив на Радянській Україні лихоліття війни з власним народом у деморалізуючій формі репресій, це було справжнім відкриттям того, що існує інший світ з іншими стосунками. Мама у селі Суховерхів, що неподалік від Кіцманя, створює драматичний гурток і співає у хорі. Тому двоє людей, які розуміли суть культури й самі були відкритими для того, щоб увібрати в себе високі культурні надбання, не могли не помітити одне одного. І одного разу моя мама написала своїй мамі так: я виходжу заміж, але він тільки що повернувся з Сибіру. Вона не побоялася тих наслідків, які могли чекати їх обох. Бо все у стосунках між ними було побудовано на щирості та глибокому коханні. От в такій родині, яка пов’язала своє життя тільки любов’ю, й народилися ми. Першим був Володя. Однак з його народженням у нашій родині з’явилася не одна особа, а дві. Оскільки мама працювала вчителькою, то через два місяці їй потрібно було виходити на роботу. Бо на той суворий сталінський час декретних відпусток у їхньому сучасному розумінні не було . Так з’явилася у нашій родині й стала її часточкою няня Магдалина Колотилюк. Вона прийшла в родину, коли Володі було всього два місяці й залишилася з нами, дітьми Івасюків, на все життя. Володя, якого вона дуже любила й складала для нього казки, назвав її Мілею. У нас вона була повністю захищеною. Мама навіть допомогла оформити їй мінімальну пенсію, яку наша Міля почала отримувати в 55 років. Я до сих пір не можу зрозуміти, як мама це зробила. Крім того, Магдалина була дуже талановитою, хоча й закінчила тільки три класи румунської школи. Коли одного разу, будучи вже студенткою, я сказала їй: «Слухайте, як гарно звучить скрипка», то вона одразу ж відповіла мені: «Оксано, я тобі дивуюся. Ну хіба ти не чуєш, що це не скрипка, а альт!» Така от здібна людина з освітою у три класи!
У 1966 ми оселилися на Богдана Хмельницького у Чернівцях, де в нашій двокімнатній квартирі жив ще й батьків брат Іван, який через сорок років повернувся на батьківщину з Канади. От така чималенька родина! А ще у нашу маленьку квартирку приходив на репетицію цілий камерний оркестр та інші друзі родини. І Міля для всіх пекла смачні пиріжки або варила вареники.
— А розкажіть, хто вони, друзі вашої родини?
— Усі були надзвичайно творчими людьми. У Володі друзями були багато виконавців його пісень та поетів. Він завжди линув у пошуки і знайомства з поетами, які б змогли стати співавторами його пісень. Тому його друзями стали композитор Левко Дутківський, відомий поет, зараз директор Чернівецького літературно-меморіального музею О. Кобилянської Володимир Вознюк, режисер Чернівецького телебачення Василь Стріхович, Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, багато львівських митців, оскільки згодом Володя оселився у Львові... І це коло було дуже широким. У батька друзями були в основному письменники та науковці, які працювали з ним в Чернівецькому університеті. Взагалі наша родина була дуже контактною. До батька завжди приходило багато українських та румунських молодих поетів і прозаїків, які жили в Чернівцях. Комусь він або писав передмову до книжки, або підтримував їхні починання як молодих творців. З цим були пов’язані його інтереси та переживання. Він прагнув якомога більше залишити учнів і послідовників.
«БАТЬКО ЧАСТО НАПРАВЛЯВ ТЕЧІЮ НАШИХ РОЗМОВ У РУСЛО УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ»
— А як ви зазвичай проводили в родині вільний час? Чи були у вас якісь сімейні традиції?
— Якщо говорити про традиції, то всі ми завжди збиралися за величезним столом до вечері на день народження батьків або коли приїжджали Галя чи Володя зі Львова. За вечерею ми довго розмовляли про те, що сталося за певний період у нашому житті. Чомусь, коли йдеться про традиції, мене завжди запитують: а що ви їли? Та все те, що й кожна українська родина. Але якось не акцентувалась увага лише на смакових принадах. Завжди о п’ятій годині вечора у нас була печена щеплював це розуміння нам. А ще — нам завжди розказували щось повчальне з українського життя. Саме завдяки таким розмовам батько дав своїм дітям упевненість у своїй культурі. І тепер, хто б що казав образливого, а в суті своїй демагогічного про нашу культуру чи літературу, я не дивлюся на них професійно. Бо чимало сьогодні є всіляких нісенітниць. Звичайно, не можна стверджувати про її якість від того, є вона оптимістичною чи песимістичною. Це, зрештою, не має значення. Бо оптимізм і література чи оптимізм і мистецтво не мають нічого спільного. Адже засадами літератури, побудованій на європейських принципах, є віталізм. Тому саме завдяки такій українській тональності, думаю, батько домігся успіху. Галя, наприклад, прекрасно розбирається у живопису кінця XIX — початку XX століття. Її улюблений автор картопля. І це було в нас такою ж традицією, як у англійців пити чай чи каву. Всі, хто хотів, міг сісти і поїсти такої картоплі. І не тому, що більше нічого не було. А тому, що це подобалося татові, мамі, дядькові.
— Про що зазвичай говорили у вашій родині?
— Коло питань, яке ми завжди обговорювали, це, звичайно, ті повсякденні питання, які вирішували батьки зі своїми дітьми. Скажімо, де можна відпочити або куди поїхати. А якщо говорити про якісь духовні речі, то дуже часто батько направляв течію наших розмов у русло української літератури. І тому сьогодні я дуже органічно почуваюся у її рамках. Взагалі думаю, що наша література — одна з добре розвинутих літератур світу, але мало розроблених науковцями, абсолютно конкурентоздатна за стилями, жанрами, етапами еволюційності. А тематика, скажімо, відображення життя села, — цілком неповторна, цікава, яка приносить справжню насолоду вдумливому і знаючому читачеві. Крім того, її дуже цікаво досліджувати. І все це — завдяки батьковій тональності, який розумівся на багатьох культурах і при— Модест Сосенко. Про нього, як і про Михайла Івасюка, Галя читає лекції, а ще сприяє праці свого чоловіка, художника Любомира Криси над новими книгами. Крім того, Галя — дуже хороший лікар- невропатолог. Узагалі батьки все намагалися зробити, аби витворити у сім’ї таку ауру, яка б сприяла розвитку їхніх дітей. І передусім дуже дбали про навчання і теплу атмосферу в родині. Тому батьки подарували нам, їхнім дітям, той простір, в якому ми почувалися затишно.
«НАШІ ПОДОРОЖІ БУЛИ ЯКИМОСЬ ПРОРИВОМ В ІНШИЙ ВИМІР»
— Оксано Михайлівно, а який подарунок вам найбільше запам’ятався?
— З подарунками у нас ніколи не було проблем. Ми завжди дарували одне одному безперечно гарні речі. Наприклад, Володя дуже гарно малював акварелями. І він намалював для мене мій портрет. Цей подарунок я запам’ятала на все своє життя. Також дарували одне одному книги. В результаті батькова бібліотека, яку він почав збирати ще на Печорі, суттєво поповнилася. Найрозкішніші подарунки, звичайно, робив для нас Володя. Це були подорожі, у які він брав мене чи Галю.
Мені він показав Вільнюс, Ригу, Таллін, Київ, Ленінград... Наші подорожі були якимось проривом в інший вимір. Дуже запам’яталася поїздка в Коктебель. Перше враження від селища було не з приємних — посеред білих татарських будиночків стирчали сарайчики та інші прибудови для відпочивальників. «Ти не дивись на вбогі халупи, — заспокоював Володя. — Ходімо, я покажу тобі справжній Коктебель». І ми попрямували до Долини Троянд. Дорогою брат розповідав про Максиміліана Волошина, його гостинний дім, де знаходило підтримку багато художників, де провели свої найкращі роки Марина й Анастасія Цвєтаєви. У Долині Троянд біля надзвичайно чистого джерела з дуже смачною водою ми поставили намет. Я боялася, що нас виженуть звідти. Бо недалеко стояли прикордонники. А Володя мені пояснював: існує два способи — можна відійти трохи далі й сховатися у бухті серед каміння або ж просто уникати з ними непорозумінь. Коли прийшли прикордонники, Володя показав свої документи й мій учнівський квиток. Нас, слава Богу, не виселили. Там ми ловили рибу й збирали мідії. Володя вчив мене готувати. І навчив. А ще ми купували дині, бо Володя їх страшенно любив. Він довго купався, запливав далеко в море, діставав з його дна величезних химерних черепашок і дарував мені.
А ще — ніколи не забуду Ермітаж, де брат розповідав мені про французьких імпресіоністів.
— А ви часто бували у Галини й Володимира, коли вони переїхали до Львова?
— Так, батьки досить часто відпускали мене на канікули до Львова. У Львові Володя водив мене в театр чи кіно. Це було для мене велике щастя. Він і сам стежив за тим, щоб підтримувати власний високий культурний рівень. Взагалі за своєю природою Володя був філантропом. У нього завжди було бажання щось показати, розповісти, допомогти і побачити щось нове, відчути його. І такі походи в кіно чи театр — це була своєрідна культурницька акція. Ми намагалися гарно виглядати. Бо для театру є відповідна форма одягу, якої потрібно притримуватися. І йшли не просто так, щоб покрасуватися чи виділитися, а щоб щось для себе почерпнути. Все повинно було витримуватись у класичному стилі.
«СПРАВЖНЯ ЛЮБОВ ДО МУЗИКИ ПРИХОДИТЬ ЛИШЕ ПІСЛЯ КАТОРЖНОЇ ПРАЦІ»
— Яку музику слухали у вашій родині? Як батьки прививали вам любов до музичного мистецтва?
— В основному у нашому домі звучала класична музика. Батько любив слухати музику початку ХХ століття. Володя дуже любив Шопена, Шуберта. Він непогано знав французьку мову і часто щось на ній наспівував. Любив співака Джо Дасена та актора Жерара Філіпа. Взагалі Володя дуже цінував надбання світової культури. І в нашій квартирі музика ніколи не переставала грати. Постійно йшли якісь репетиції, бо Галя грала на віолончелі та фортепіано, а Володя — на фортепіано й скрипці. І, до речі, дуже гарно. Пізніше, вже в 1980-х роках, полюбляли слухати музику оркестру Поля Моріа. А любов до музики прищеплювали так: музикою треба займатися кожен день. Бо лише після каторжної праці приходить справжня любов до неї.
— Ваша улюблена пісня Володимира?
— Мені дуже подобається пізній період його творчості, який, можна сказати, почався з 1976 року, коли вийшла у світ його перша платівка-гігант «Пісні Володимира Івасюка виконує Софія Ротару». Хоча для двадцятисемирічного хлопця «пізній» — це звучить боляче. Саме тоді він починає створювати пісенні романси та приходити до розуміння великих епічних оповідей. Це почало проявлятися в його останніх піснях — моїх улюблених — «Літо пізніх жоржин» і «Вернись із спогадів». Це вже були прагнення перейти до ширшого музичного простору.
— Як сьогодні оцінюють творчість Володимира нові покоління?
— Зараз про Володю розповідають дуже багато небилиць. Ми взагалі дуже фольклорний народ, у якого аргументом є не факт та його аналіз, а домисел і фантазія. І здебільшого люди розповідають не про Володю, а про себе. В першу чергу ми повинні говорити про те, які надбання нам залишила та чи інша людина. Володя жив для того, щоб написати такі твори, які сьогодні співає Україна. І треба говорити про те, як він формувався як людина, що лежало в основі його психології. Так, кілька наших поколінь для нього напрацювало. Зокрема батько з іншими жителями Кіцмані домоглися, щоб в містечку відкрили музичну школу, де Володя починає оволодівати скрипкою. І, власне, Володя цим скористався. Чому? Як його талант дав можливість цим скористатись? Ось про це й треба говорити...
ДОВIДКА «Дня»
Оксана Михайлівна ІВАСЮК народилася 1960 року у м. Кіцмань Чернівецької області. Закінчила Чернівецьку середню школу № 9. У 1977 році вступила до Чернівецького національного університету. Зараз працює в цьому ж університеті. Вона — доцент кафедри української літератури.
