Жодне більш-менш помітне явище в Україні — в галузі освіти, культури, громадського і політичного життя ХІХ — початку ХХ століть — не обходилося без участі родини Русових-Ліндфорсів. Відкриваючи сьогодні архівні документи, праці, щоденники, листи, спомини, усвідомлюємо, який це особливий материк. Йдеться найперше про Софію та Олександра Русових.
СОФІЯ
«Обов’язок понад усе!» — такий девіз вона собі обрала. Народилася Софія Русова 18 лютого 1856 року в Олешні на Чернігівщині п’ятою дитиною у родині шведа Федора Ліндфорса та француженки Анни Жерве. Батько Софії був із тих шведів, на думку Юрія Русова, що «разом з козаками гетьмана Мазепи брали участь у боротьбі проти Москви за Україну». Згідно з традицією свого роду, батько став військовим — полковником. Уже батько Софії, Федір Ліндфорс, зробив багато для плекання культури та добробуту своїх селян: збудував церкву, школу, гончарську майстерню. Для олешнян Ліндфорс став справжнім благодійником, наділивши їх землею та лісом.
1865 року Софія вступає до Київської гімназії, яку закінчує із золотою медаллю. А далі постає вибір: чому присвятити власне життя? П’ятнадцятилітня випускниця вирішує зректися улюбленої музики на користь освіти, бо саме освіти потребувала неписьменна Україна. 1871 року разом зі старшою сестрою Марією вони організували перший у Києві дитячий український садок, де навчалися діти Старицьких та Лисенків. Від того першого садка Софія захопилась дитиною, її світом, навчилась шанувати щирі дитячі почуття і вже ніколи їх не зраджувала.
У «Старій громаді» у Києві Софія зустріне майбутнього чоловіка — Олександра Русова, який стане не тільки вірною коханою людиною, а й соратником, що назавше утвердить у ній непідробний, не пафосний, діяльний патріотизм.
Вінчатимуться Софія й Олександр у Петербурзі у 1874 році. Молоді одержали єдиний весільний подарунок, але який! — рапсодію на «Золоті ключі» Миколи Лисенка. Посадженим батьком був Михайло Драгоманов. А весільна подорож молодят пролягла до Праги, бо саме Русовим «Стара громада» доручила перше повне видання творів Тараса Шевченка. 1876 року, викуплені у Варфоломія твори Шевченка Русови повезли до Праги, бо в Росії годі було думати про повне видання того, хто закликав «вражою злою кров’ю волю» окропити. Двадцятилітня дружина Олександра Русова редагувала, упорядковувала, здійснювала коректуру й ділила з чоловіком усі тривоги переправлення в Україну щойно видрукуваних двох томів «Кобзаря». І хоч у Празі молоді Русови втратили першу донечку — Людмилу, а й у горі для них «обов’язок — понад усе!»
Софію й Олександра усе життя переслідуватиме і не раз ув’язнюватиме царський уряд. У тюрмі народить вона сина Юрка, і жандарми принесуть їй води, аби обмити немовля. Їх з Олександром розлучатимуть не раз. Коли російський уряд заборонить Софії жити в Петербурзі, то Олександру, навпаки, не дозволить їхати до України. Обурений Русов написав до Синоду скаргу, що уряд не сміє розлучати чоловіка з жінкою, бо шлюби благословляються Небом.
Особливий момент у житті Софії Русової — участь у редагуванні часопису «Світло» в 1910—1914 роках, першого педагогічного часопису українською мовою. Серед її публікацій привертає увагу «Народна початкова школа в Бельгії». «Що в бельгійській школі цікавого, — зауважує Софія Русова, — то це те, що шкільний закон звертає увагу на всі мови, якими розмовляють бельгійці; але державна мова — обов’язкова для вивчення». Звертається вона і до чернігівського, херсонського, і до київського та волинського земства, прагнучи викладання рідною мовою, щоб «темряву розвіяти». Перед вимушеною еміграцією Софія відкриє десятки дитячих садків і позашкільних курсів, організує бібліотеки, напише підручники й праці з теорії виховання, психології, викладатиме у київських вишах. Вона об’їздить усі найкращі тогочасні європейські школи і, зібравши крупинки досвіду педагогів Фребеля, Песталоці, Монтесорі, створить власну концепцію національної освіти в Україні.
ОЛЕКСАНДР
Олександр Русов був росіянином з Костромської губернії, який приїхав в Україну «з метою асиміляції», як тисячі його одноплемінників. Але згодом досконало вивчив українську мову, українське питання, закохався в українську культуру і разом із дружиною глибоко закорінив в Україну своїх дітей та нащадків. Викладаючи у київському Комерційному інституті статистику, професор Русов постійно давав приклади з етнографії, української історії, письменства.
О. Русов був палким прихильником української молоді. У родині Русових, для конспірації, збиралася так звана десятка студентської громади. До цієї десятки належали студенти, що згодом вписали свої імена в історію та науку України — Й. Гермайзе, відомий в Україні науковець, знаний за процесом СВУ, Володимир Шульгин, Стьоса, Бабенко, які загинули під Крутами, брат Миколи Зерова Дмитро, що загинув у вирі визвольної боротьби. Та й син Русова Юрко брав участь у політичній боротьбі, згодом прийшовши з похідними групами ОУН в окупований Київ 1941 року.
Під час евакуації Комерційного інституту 1915 року, у Саратові, Олександр Русов помер. Під час нападу астми йому так і не змогли знайти кисневу подушку. Він, звичайно, міг залишитися в Києві, але про це професор Русов і слухати не хотів. Його привезуть в Україну і з почестями поховають на рідній землі — на Байковому цвинтарі.
1941 року син Юрій, що прибуде до Києва з похідними групами, марно шукатиме могили батька Олександра Русова та діда — теж Олександра Русова.
НА ЕМІГРАЦІЇ
1917 року Софія Русова очолить відділ позашкільної освіти в уряді УНР і з неймовірною енергією візьметься за розбудову рідної школи. У країні була повна розруха, але молода і ще така квола держава вже дбала про освіту. Усі зусилля прикладалися, щоб українській дитині дати українську книжку й грамоту. Та піднесення тривало недовго. «Незчулися, як над нами нависли більшовицькі хмари», — напише Софія. 1919 року, зібравши документи, друкарську техніку, вона відправилася разом з урядом УНР з Києва до Кам’янця.
...1921 року Софія покине Кам’янець, перейшовши разом убрід змерзлу річку Збруч і кордон України, яку окупує чужа влада. Дістанеться разом з малолітньою онукою Олею до Львова. Місто урочисто відзначить золотий ювілей педагогічної діяльності Софії Русової. Однієї-єдиної унікальної жінки в світі, яка у 65 власних років матиме 50 літ педагогічної діяльності!
...У Празі Русова долучиться до української громади, стане професором Празького університету, створить педагогічні праці «Теорія і практика дошкільного виховання», «Український дитячий садок». «Учитель, який передає дитині тільки знання — це ремісник». «Держава, яка мовчки дозволяє або прямо допомагає нав’язувати дітям іншу мову навчання, є несправедливою і аморальною...» — такі ключові смисли її педагогічного досвіду. І в поважному віці Софія віддаватиме чимало часу громадській справі.
Свій земний шлях Софія Русова закінчила у 1940 році у Празі, де й похована на Ольшанському цвинтарі, недалеко від Олександра Олеся. На надгробку написано: «Раз добром зігріте серці вік не прохолоне».
За двадцять три роки незалежності Софія наблизилася-таки до нас. З «Букварем» зайшла до дитячих садочків, таких, як київський школа-садок імені Софії Русової (директорка Людмила Синекоп). Мудрістю озвалася зі сторінок виданих і перевиданих педагогічних праць, здобула тисячі прихильників концепції національного виховання у дитячих установах Чернігівщини, Київщини, Буковини, Львівщини. Стала виховним Ідеалом на батьківщині — для педагогів олешнянської школи, що носить її ім’я (директор Петро Куліш).
«А ви працюйте, працюйте й не сваріться», — заповідала Софія Русова. Прочитуючи слово Русової, ми відкриваємо для себе глибинну його настанову на сьогоднішній день, бо воно має не тільки енергетичну сутність, а й ознаки безсмертя.
Повну версію тексту читайте на сайті «Україна Incognita»
